Характерник - Дмитро Чорнота

Северин картав себе за те, що так попався. Вже ж не перший рік на світі живе. І майже все своє свідоме життя в стані війни, серед козаків. Так, він не воював з малих років, але багато історій чув від бувалих бійців. В тих історіях багато було про зраду, про те, що завжди потрібно бути обережним. Особливо за межами Коша. Навколо вороги. Куди не глянь. Кожен прагне крові козака. В далеких подорожах, коли тебе пригощають, потрібно звертати увагу чи з одного казана насипають, чи з однієї фляжки наливають господарі собі та гостям. Бо це ж найпростіше. Підсипати чи підлити чогось, трохи почекати і готово. Скільки бувало таких випадків. Особливо з малочисельними загонами. А козакові що, холодний, голодний в степу не один день як сайгак мотається. А як натрапить на якийсь хутірець, де гаряча каша та медовуха, що зігріває душу, то закидає, бідака, те все тільки вуха ходять. Чи є в тому його вина, що повірив людині і довірився їй? Є вина чи ні, а відповідати йому. Рідко коли після таких випадків козак повертався в Дике Поле. Іноді просто не прокидався. Частіше прокидався вже серед татар чи ляхів, чи московитів. Підступність та хитрощі. А хіба серед козаків такого не зустрічається? Згадати хоча б чим закінчилось повстання під проводом С. Наливайка (внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою 1596 року угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання. 28 травня (7 червня) 1596 року повстанці видали їх Станіславу Жолкевському). Такі часи, така війна. Всі засоби згодяться. Для досягнення цілі часто нехтується честь.

Северин чув багато таких історій в куренях. Ще коли був малим джурою, він часто залазив на горище якогось куреня, щоб його ніхто не бачив, і лежачи там на сіні, слухав як бувалі лицарі за чаркою горілки розповідають славні подвиги минульщини. Тими вечорами, з тих розповідей він дізнавався історію козаччини. То були страшні, але пізнавальні та правдиві історії. Розповідаючи, оповідач не пропускав нічого. Навіть те, що часто після козацької атаки на поселення в Криму, Туреччині, Московії чи Речі Посполитій, мало хто виживав, включаючи жінок та дітей. Така сувора правда. Те ж саме робили проти козаків. Одні мстилися другим, ті третім. І так по колу. І ніхто вже не згадає з чого все почалось. В кожного своя правда. Але одне залишається безперечним – Запорізька Січ боронила свою землю. Свою. Так, вони ходили в походи, захоплювали та грабували інші міста в інших країнах заради наживи. Але головною метою завжди була оборона. Для того і будувались та організовувались Січі.

Коли Паливода подорослішав, він почав розуміти історичну важливість того, що чув довгими вечорами на горищі куренів. Шкода, що ніхто не додумався те все записувати в первозданному вигляді, де містилась сама правда. Так, були записи. Але то було інше. То були офіційні записи, а в офіціозі завжди приховувались незручні факти. Ніхто не хоче висвітлювати себе у неприглядному вигляді у власній же історії. На таке були здатні лише прості козаки. Але за ними ніхто не занотовував.

За цими думками стан Паливоди остаточно прийшов до норми. Час було щось вирішувати і вибиратись із цих кайданів.

- Вони, мабуть, не зрозуміли хто їм попався або просто недооцінюють нас, - наче вгадав думки Северина Лесь. – Кайдани на ногах просто заклепані, ні замка, ні ще чого серйознішого.

- Твоя правда. Але це теж потребує часу.

- Так я не чекав поки ти прокинешся.

Лесь нахилився до ноги і скинув металевий хомут, що тримав його ногу. Потім дістав захований під сіном камінь і передав його Северинові.

- Меткий ти хлопець. Я в тобі не помилився, - похвалив Северин і почав терти каменем по заклепці, що тримала кайдани.

За якусь годину Паливода був вільний. Чекати не було коли, адже невідомо чи не брехав Кобила про татар, що вони раніше ніж через добу не з’являться. А до них попадати ніяк не можна було. Звідти вирватись набагато важче. Вони з козаками не панькаються. Та просто втікати козаки не збирались. Особиста образа не давала цього зробити. Особливо Северинові. Та й залишати живим такого лиходія не можна було. Хто зна скільки ще він загубить. Правда, не виключено, що після їхньої втечі татари самі його порішать, але розраховувати на такий непевний випадок не варто.

Спочатку не погано було б озброїтись. Козаки виглянули з дверей хліва. Навпроти знаходилась клуня, а з правого боку будинок. Біля хліву була загороджена невелика ділянка. По ній гуляли кури, гуси та інша домашня птиця. Тут же знаходилось місце для приготування корму. Там стояв стіл, кілька відер, навколо яких валялись залишки тертого гарбуза, буряка та якихось зерен. На превелику радість козаків, на тому ж таки столі лежав серп та ніж. Вони перезирнулись і посміхнулись одне одному.

Маючи зброю, нехай і настільки незвичну та примітивну, Лесь з Северином не стали ховатися чи крастися. Для них двох Степан не був небезпечним. Головне, щоб той, побачивши їх, не встиг вихопити пістоля чи мушкета. Та й такий варіант лякав не дуже. Тому хлопці просто попрямували до хати й нагло до неї зайшли. Перша, кого вони побачили була мати Олександра. Та саме поралась біля печі. Вона тільки йойкнула і вклякла на місці. Лесь залишився біля дверей, аби ніхто не зайшов і не вийшов непоміченим, а Паливода кинувся до кімнат. В домі було порожньо. Олександра все стояла мовчки. Вона давно жила на світі і знала хто такі козаки. Вони такого не пробачають і словами їх не задобриш. Серце їй впало до п’ят.

Северин тим часом знайшов свою та Лесеву зброю і вони обоє припасовували її на себе.