Королева Сонька - Ірина Звонок

  Гінча з Рогова писав Соньці:

  «Королева-вдова, коли прийшов її час, народила сина. Новонародженого королевича назвали Уласло, тобто, по-нашому – Владислав. Певно, королева мала намір вшанувати свого нареченого. Але потім мадярські магнати намовили її відмовитися від шлюбу. Мовляв, навіщо їй Владислав Польський, якщо королем можна зробити маленького Уласло? Кажуть, що королева Єлизавета та її друзі викрали корону з Вишеградського замку і тайкома, опівночі, у присутності найвірніших дворян, коронувала свого новонародженого сина. А потім відписала королю Владиславу, що він може повертатися у Польщу, бо його послуг більше не потребують. Але його королівська милість вирішив не здаватися».

  Король Владислав писав матері:

  «Маю чудову звістку. Одружуватися тепер не обов’язково. Мадяри і без шлюбу готові признати мене королем. Королева Єлизавета порушила умову і коронувала свого сина. І тепер ображені мадярські лицарі приєднуються до мого почту, бо, як самі вони кажуть, хочуть мати королем воїна, а не дитину».

  Знову лист від Гінчі з Рогова:

  «Король тримається у сідлі, як справжній повелитель. Люди збігаються, щоб подивитися на нього. Угорських панів, що стали на бік Владислава вже стільки, що ми прямуємо до Буди на чолі цілого війська».

  Новий лист від Владислава. Захват аж бринить поміж рядків, наспіх виведених його власною рукою:

  «Мамо! Відтепер я – король Угорщини! У Буді мене урочисто коронував єпископ Естергомський. Усе місто збіглося привітати мене. Правда, стару корону викрала Єлизавета для свого сина. Але то нічого. Для мене виготовили нову, анітрохи не гіршу за вкрадену. В Угорщині мені подобається. А які чудові тут вина! Посилаю тобі кілька бочечок, щоб ти випила за здоров’я нового угорського короля».

  Гінча писав:

  «У королеви теж знайшлося багато прихильників. І вони збирають своє військо. Доведеться повоювати. Але хай ваша королівська милість не тривожиться за сина, я оберігатиму його. Королева Єлизавета з дитям втекла у Німеччину і звідти нацьковує на нас своїх друзів. І так сталося, що її прихильники живуть на півночі країни, а тому ми не можемо повернутися у Польщу, бо шлях лежить через ворожі землі. Сподіваюся, що вони не перехоплять мій лист».

  Потім Сонька довгий час не отримувала листів з Угорщини. Але вона не переймалася, бо якраз підріс Казимир Андрій і з’явилася можливість зробити його Великим князем Литовським. Князь Сигізмунд Кейстутович, якому владу над Литвою передав покійний король Ягайло помер. Його вбили прихильники Свидригайла. Сам Свидригайло сидів у Волині і не смів потикатися до Вільни. Боявся, що його теж вб’ють.  

  Єпископ Олесницький вирішив, що час діяти. Королевич Казимир мав тринадцять років – вік, коли хлопчик перетворюється на воїна. Литовській знаті нагадали про договір, який мали між собою Ягайло та Вітовт, а пізніше – Ягайло та Сигізмунд Кейстутович. Ягайло віддавав своїм родичам у володіння князівство Литовське, але за умови, що після смерті спадкоємцями стануть Ягайлові сини.

  Король Владислав, який тішився з того, як легко здобув угорську корону, відписав, що передає свої права на князівство Литовське молодшому братові, королевичу Казимиру Андрію.

  Юного королевича Казимира відвезли у Вільну і там, у величному соборі, він був проголошений Великим князем Литовьким. Литовці радо вітали сина Ягайла. Але було двоє незадоволених. Старий Свидригайло, який вкорінився на півдні і оголосив себе князем Русі. І Михайло Сигізмундович, син вбитого Сигізмунда Кейстутовича. Він невдало намагався оголосити себе князем Литовським. Казимир Андрій, за підказкою єпископа Олесницького, подарував Михайлові міста Більськ, Брянськ, Сурож та Стародуб з титулом князя Стародубського. Михайло прийняв подарунки, відбув у своє нове князівство, але зачаїв образу.

  Гінча з Рогова написав ще один лист, але так і не наважився відіслати його Соньці.

  «Угорці дуже полюбили нашого короля Владислава, – писав він у тому листі. – Навіть не знаю, кому він більше припав до смаку – чоловікам чи жінкам. Мене турбує, що він стає занадто схильним до чоловічих насолод. Наче метелик, пурхає він від однієї красуні до іншої, і ніде не залишається надовго. Ночі він проводить у шинках, за склянкою вина та сороміцькими жартами з друзями...»

  Гінча подумав і розірвав листа. Навіщо даремно тривожити королеву? Молоді хлопці часто шукають пригод на свою голову, але з віком це минає. Нехай  Владислав розважається, коли він одружиться, доведеться забути про розваги.

  А Владислав не тільки розважався. Він ще й воював. Спочатку в Чехії, де знайшлося багато прихильників королеви Єлизавети та її сина Уласло Посмертного. А потім довелося виконати умову, за яку йому й віддали корону Угорщини, – розпочати війну з турками.

  Владислав на чолі війська відбув на війну. Молодий, сповнений надій, він дістався до Сербії. Окрім угорців, поляків та словаків до його війська приєднувалися німці, валахи, серби, боснійці, русини... Словом, усі ті народи, які бачили загрозу у просуванні турків. Папа Римський, коли дізнався про похід, передав молодому королю своє благословіння і розіслав повсюди папські були, у яких закликав християнських лицарів взяти участь у новому хрестовому поході проти нечестивих мусульман.

  Численне, різнобарвне і різномовне військо короля Владислава нарешті зустрілося з військом султана Мурада ІІ. І були перші перемоги, і була слава. Владислав бився доблесно і відважно. Кінь під ним упав, чоботи розірвалися, лицарські обладунки просякли кров’ю друзів та ворогів. А він безстрашно рубав мечем направо і наліво.