Королева Сонька - Ірина Звонок

  Кардинал Олесницький увійшов у залу, де на нього чекала королева. Вона стояла біля вузького високого вікна, вбрана в чорне, спиною до нього. І не повернулася, коли увійшов кардинал. Тільки приклала до очей білу хустинку.

  Кардинал чемно відкашлявся, щоб нагадати про свою присутність, і простягнув руку для благословення. Королева здригнулася і підстрибнула до нього наче дика кішка. Не звертаючи уваги на кардинальський перстень, вона схопила Олесницького за пелерину кардинальської мантії і засичала:

  - Ви вбили мого сина!  Ви відправили його до Угорщини, щоб він здобував собі нову корону і не заважав вам правити Польщею так, як вам бажалося.          

  Кардинал від несподіванки ледве не впав. М’яко, але невблаганно, він намагався відсторонити від себе королеву.

  - Ваша королівська милість, благаю вас заспокоїтися. Горе засліпило вас. Але така воля Божа. Хто ми такі, щоб зневажати Божу волю?

  - Божа воля? – вона захитала головою. – Я не можу повірити, що Господь забажав такої жахливої смерті для мого сина. Він був таким молодим та безгрішним, навіть не встиг одружитися і залишити потомство.

  - Господь власного Сина відправив на смерть заради спасіння людства, – нагадав кардинал. – Хто знає, може він прикликав до себе короля Владислава, щоб він став воїном небесного війська?

Сонька притихла. Кардинал помітив це і продовжив умовляти її.

  - Хіба ж я хотів смерті короля Владислава? Навпаки! Я бажав йому слави. Я ж любив його, як власного сина, якого в мене ніколи не було і не буде. Він ріс на моїх очах. Я його охрестив. Я був його вчителем і сподівався виховати Владислава великим королем.

  По товстій щоці кардинала скотилася сльоза. Тепер вони вдвох оплакували Владислава.

  - Ваша милість дорікає мені, що я захопив владу, – м’яко говорив він Соньці. – Але ж я зробив це заради нас усіх. Я виконую брудну роботу, я стримую капризних шляхтичів, а ви тим часом насолоджуєтеся спокійним життям разом з вашим... другом.

Сонька гнівно спалахнула, але кардинал не дав їй промовити ні слова:

  - Я не засуджую вашу королівську милість. Навпаки, розумію, що вам потрібна підтримка, і готовий хоч зараз відпустити вам гріхи.

  - Як я прожила ці дев’ять років далеко від Кракова, від моїх дітей? – задумано прошепотіла Сонька. – У щасті і спокої. Дні спливали так швидко і непомітно, що я втратила їм лік. Начебто я спала солодким сном, а тепер прокинулася від раптового болю... Я хочу повернутися до Кракова, негайно! – зажадала вона.  

  - Повертайтеся, ваша королівська милість. Мені дуже потрібна ваша підтримка, – погодився кардинал. – Тепер у нас одна надія – королевич Казимир Андрій. Треба негайно викликати його з Литви і коронувати.

  - Я сама поїду до Литви за моїм сином, – упевнено відповіла Сонька.