Королева Сонька - Ірина Звонок

  Султан Мурад відступив і попросив перемир’я. Владислав погодився, бо і його змученому війську потрібно було відпочити. До Угорщини він повернувся переможцем. Його, вісімнадцятирічного юнака, кликали «надією християнства» та «новим Олександром Македонським».

  Владислав відправив Гінчу з Рогова воювати у Чехії. Йому набридло слухати настанови довіреної особи матері. Юнак зрозумів, які стосунки пов’язували його мати і цього лицаря з серйозним обличчям та міцно стуленими губами. Звичайні синівські ревнощі мучили його. До того ж, у Владислава з’явився новий друг – угорський магнат і воєвода Янош Гуньяді.      

  У Буду приїхав папський нунцій, кардинал Джуліано Чезаріні. Він привіз привітання від Папи та привів з собою ціле військо з німецьких, італійських та французських лицарів.   

  - Ваша Величність, – вкрадливо шепотів він, схиляючись перед Владиславом. – Ви – надія християнського світу. Коли Папа дізнався про вашу перемогу над турками, він став на коліна і приніс Господу молитву подяки. Ви не можете покинути війну на півдорозі. Султан слабкий, треба скористатися випадком і остаточно добити його.

Владислав зітхнув:

 - Я й сам був би радий. Але я дав султану Мураду моє чесне королівське слово, що у наступні десять років не нападатиму на нього.

Кардинал хитро посміхнувся:  

  - Хіба можна ставитися серйозно до слова, даного нечестивому мусульманину? Господь  навіть за гріх це не вважає. До того ж, я привіз від його Святійшиства Папи дозвіл не дотримуватися чесного слова.

  Хитрий італієць довго вмовляв молодого короля. Нарешті Владислав погодився. У глибині душі він і сам хотів продовжувати війну. Недаремно батько вклав йому в руку меч, коли Владислав ледве навчився ходити. Батько був справжнім героєм. Тепер настав зоряний час сина.

  У вересні 1444 року король Владислав виїхав з Буди на свою другу війну з турками. А у грудні королеві-матері привезли листа.

  Гінець-мадяр, блідий та знесилений, намагався щось пояснити, але ніхто не розумів його мови. На листі стояла незнайома печатка. Сонька показала її Гінчі і той упізнав:

  - Це – герб Яноша Гуньяді. Вельми гідний лицар, який багато зробив для слави короля Владислава. Мабуть, сповіщає про щось важливе.

  Сонька зламала печатку і здивувалася: лист був написаний угорською мовою. Минуло кілька годин, поки нарешті знайшли перекладача. То був торговець угорським вином. Він дуже хвилювався, перекладав повільно. Королева сиділа у кріслі уважно слухала кожне його слово. А лицар Гінча з Рогова стояв трохи позад крісла, наче нависав над нею.    

  - «Ми зустрілися з турецьким військом у десятий день листопада біля міста Варна, у Болгарії, – писав до королеви незнайомий їй угорський воєвода Янош Гуньяді. – Король Владислав перед битвою виголосив чудову промову, і ми, заохочені, стрілою понеслися на турків. Король їхав попереду, його меч, довший ніж у інших лицарів, вказував нам шлях. Король побачив султана Мурада і вигукнув, що власноруч вб’є його. Ми стрімголов врізалися у загін яничарів і ледве не розчавили їх. Король Владислав поскакав прямо на султана. До нього залишалося кроків двадцять, не більше. І несподівано якийсь клятий турок ударом шаблі вбив королівського коня. Король впав і десяток яничарів відразу ж обступили його. Вони відрубали нашому королю голову і здійняли її на високій пиці так, щоб усе християнське військо побачило його. Відразу ж у наших рядах здійнявся безлад, розгублені лицарі почали відступати, а турки рубали шаблями усіх, хто зустрічався на їхньому шляху. Я сам ледве вижив у тій різанині...»

Сонька не дослухала листа і втратила свідомість.