Королева Сонька - Ірина Звонок

  Розмова про те, кому повинно належати Поділля, продовжилася у наступні дні.

  Колись давно, за Великих князів Київських, Поділля було частиною Червоної Русі, але після падіння Києва було змушене платити данину татарам. Князь Ольгерд, батько Ягайла, захистив ті землі від татар та приєднав їх до князівства Литовського та Руського. А потім ті землі поділили між собою Ягайло та Вітовт. Вітовт у своїй частині Поділля правив сам, а Ягайло віддав свої землі в управління шляхтичу Спитку з Мельштина за сорок тисяч гривень. Після смерті пана Спитка Ягайло вирішив відкупити свою частину Поділля у Спиткової вдови. Ось тоді він і передав ті землі Свидригайлові у кормління. Але поставив братові умову: старости міст повинні бути вибрані з поляків. Таким чином Ягайло намагався приєднати свою частину Поділля до королівства Польського. Свидригайло ж вважав, що Поділля має належати до Великого князівства Литовського, як Ольгердове завоювання. Сварка між братами скінчилася тим, що Свидригайло просидів дев’ять років у в’язниці, а потім ганебно втік. Зате тепер він помстився. Захопив у полон самого Ягайла і домігся влади над Литвою.

  - Віддай мені Поділля, брате, – продовжив Свидригайло через кілька днів, коли запросив Ягайла на прогулянку по мурах та вежах Віленського замку. – Не для того наш батько рятував ті землі від татар, щоб ти хитрістю приєднав їх до королівства Польського. Поділля повинно належати Литві.

Ягайло байдуже знизав плечима:   

  - Яка різниця чи буде Поділля частиною Польщі, а чи Литви, якщо обидві країни належатимуть нам, нащадкам Гедиміна?

  - Є різниця! – вигукнув Свидригайло. – Литва та Польща – різні країни. Ніколи Литва не стане вассалом королівства Польського. Ти, Ягайле, зовсім забув про своє коріння, відколи поляки обрали тебе своїм королем.

  - Я повинен дбати про Польщу. Я приніс клятву, – сухо відповів Ягайло і відвернувся. – Така моя відповідальність. 

  Брати прогулювалися по високій вежі, яка стояла на пагорбі, а далеко унизу, під їхніми ногами, розкинулося місто Вільно, оточене лісами до самого небокраю. До княжого замку тулилися кам’яні панські будинки, а на околицях були абияк розкидані дерев’яні хати бідняків. Звідти чулося рохкання свиней, квохтання курей та лемент вічно заклопотаних господинь. Вільно – місто невелике, ще не розбудоване так сильно, як Краків. Його заснував князь Гедимін, дід Ягайла, коли йому наснився сон про залізного вовка, з черева якого чулося страшне завивання. Начебто вила щонайменше сотня вовків. Криве-кривайтіс, тобто верховний жрець литовських племен, на ім’я Ліздейко, пояснив князеві, що означає той сон. Нібито на цьому місці виникне велике місто, слава про яке рознесеться на увесь світ. Дивне тлумачення, але Гедимін повірив криве-кривайтісу і звелів побудувати княжий замок, навколо якого й зародилося місто Вільно.

 - Правду сказав криве-кривайтіс, – промовив Ягайло, задоволено оглядаючи місто з висоти. – Про Вільно вже знають у інших країнах. Навіть сам Папа Римський  пише нам листи.

  - До речі, про листи, – Свидригайло підвів кудлату голову. – Коли ти напишеш своїм людям у Краків, щоб вони віддали мені Поділля.

Ягайло насупився:

  - Я вже писав.

  - Щось не чути відповіді, – незадоволено мугикнув Свидригайло.

  - А що я можу зробити? Польські шляхтичі такі. Їх важко змусити щось робити, навіть коли я там, у Кракові, нависаю над ними, як невблаганна катова сокира. А коли мене й близько нема, то ніхто не змусить їх слухатися, – невловимо посміхнувся Ягайло. Зараз оця знаменита шляхетська непокірність йшла йому на користь.

  - Тоді напиши подільським старостам та каштелянам. Нехай вони відчиняють брами міст та замків моїм військам.    

  - Не знаю, чи послухають мене, – Ягайло потиснув плечима. – От якби я зараз  був на Поділлі, то владнав би все якнайкращим чином.

  - То ти хочеш, щоб я тебе відпустив? – Свидригайло підозріло глипнув на брата.

  - Ну... так, – відповів Ягайло.

  - А ти, як тільки дістанешся до своїх володінь, то звелиш заарештувати мене.

  - Що ти таке кажеш, брате? – награно здивувався Ягайло. – Мені таке і в голову б не прийшло!

  - Як би не так. Я вже просидів дев’ять років у Кременецькому замку. З твоєї, брате, милості!

Ягайло махнув рукою:

  - То було давно. Обставини змінилися. Відтепер ти – Великий князь Литовський. І нам потрібно знаходити спільну мову.

  Свидригайло зареготав. Він сміявся довго і страшно. Вітер кошлатив його довгі вуса та волосся, що вибивалося з-під хутряної шапки. Сірі очі блищали, наче уламки криги.

  - Чого смієшся? – незадоволено запитав Ягайло.

  - Пригадав нашого дядечка, князя Кейстута. Пам’ятаєш, Ягайле, як ти звелів придушити його? Дядько вчив нас, хлопчаків, битися на мечах та скакати верхи. Тут, у цьому самому замку. Пам’ятаєш, Ягайле?! Але навіть дитячі спогади не зупинили тебе у боротьбі за владу. Ти звелів вбити дядька Кейстута. Твої воїни схопили старого князя за горлянку і тримали його, аж поки він не перестав вириватися і дихати.

Ягайло відчув, як холод повзе по спині. Пробелькотів:

  - Навіщо ти згадуєш минуле?