Повія - Панас Мирний
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПО ВСІХ УСЮДАХ
І
Минуло п'ять літ. Стояла перша осіння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як літом, не стоїть над самою головою і не прище палом, а береться низом, понад горою, привітно світе та пригріває після довгої холодної ночі та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скінчилася і возовиця; хіба де в степу, далеко від людської оселі, ще бовваніють недовожені копи, а то всюди — тільки чорніє нив'я поораною ріллею та жовтіють лани збитою стернею... Пусто серед степу, та сумно и серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти, а ранні заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливі одлетіли у вирій. Життя утікало з степів та лісів; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах від білого світу і до темної ночі, знай, гупали неугавно ціпи, доводячи до розуму те добро, яким за літо наділила земля-мати. За годинки поспішали люди з роботою, щоб було що і самому кусати і вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, білились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
Найбільше припала до того губернія. Та й не дивно: вона недавнечко відбула свою місячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побілитися, бо дезабаром ждалися дворянські вибори, а разом з ними і губернський земський з'їзд. Усюди робота кипіла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Від ранку й до ранку — стук, грюк, хлюпанина; метуть, білять, миють, краскою криють... Треба як личить стрінути дорогих гостей! Це тобі не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить — де не впаде; їсть — що не даси; одного чаю випиває відрами... А це тобі дворянство, та ще саме спинкове, — чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.
Заради того наїзду і жид, що держав у оренді невеличкий садок на главній улиці, хвалився, що до жидівської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тільки не таких, які були на ярмарку... "То — сміття, котре вимітали з великих городів; гайвороння, що зліталося, зачувши падаль! А на цих глянеш — пальчики оближеш, послухаєш — їсти не схочеш! Що то За молоді та вродливі! що за повногруді та ясноокі! Не гуртом охриплим голосом пісню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собі показує!.. А нарешті усі як підхоплять, то наче у великі дзвони задзвонять, морозом поза спиною так і посипле!.. У Харкові в гостиниці як співали, то й долівку в гостиниці провалили — така сила народу набралася їх дивитися!" — вихвалявся жид.
Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тільки й розмови.
— Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, — гомоніли нетерплячі.
— О-о! та він нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, — казали другі.
— Жид з нюхом: уміє лицем показати! — піддрочували треті.
— Та й собі, небійсь, охулки на руку не положе!
— То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужі кишені!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що візьметься, то втне всім надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!
— Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.
— Нетерплячка бере?
— Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осінь надворі.
— Та не зразу ж вона й насуне? Підождемо. Більше доводилося ждати, тепер менше зосталося.
Отак гомоніли поміж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберігав жид задля дворянського наїзду.
Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкі та високі коні важко гупали своїми копитами об суху землю, здіймаючи кіптягу угору; кресали ясними підковами об кам'яну мостову і всівали її невеличкими іскорками; високі колеса гули-гуркотіли; неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиниці, що завжди радо стрівала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: одні ридвани від'їздили від високого ганку, а другі — над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузі з золотою кальонкою і широким позументом через плече. Він радо усміхався до знайомих панів, що його признавали і з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловіка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то він, як та верства, витягався і прикро слідкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертій та зношеній одежі, то, наче заклопотаний, не примічаючи, пропускав повз себе, а то і зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присінках — тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як ті швигалки, носилися перед ними, поспішаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиниці, стріваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще більший гармидер настав у самій гостиниці: кожне вікно довгого трьохярусного будинку освітилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як від їх тінь снувала по вікну, перебігаючи з одного боку на другий; а всередині стояв гук неугавний, деренчали дзвінки несамовито, рипали та стукали двері безперестанно, бігали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтів усякий посуд. То приїжджі задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофієм, а хто смачною стравою. Тільки геть вже за північ поодинцю почало гаснути світло у вікнах, даючи ознаку, що наїжджі гості укладалися спати.
На другий день, як уже високо підбилося сонце, у ранню обідню пору почало купами виходити з гостиниці наїждже панство, щоб обдивитися город, і розтеклося по всіх вулицях. Яких тільки там не було? Товсті і високі, низькі і пузаті, кругловиді і довгобразі, чорняві і біляві, молоді та жваві, а часом і такі старі, ®о ледве ноги волочили.
