Повія - Панас Мирний

Х

Настало різдво, пішли гулянки. Пани тільки перший день просиділи дома-, а з другого як зарядили — день у день, ніч у ніч у гостях. Тягнуть і Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденні дні були їй щасливіші над свято!

— Ти сама не сумуєш, Христино? — спитався він на п'ятий. Христя важко зітхнула.

— Мені аби вам було весело, — сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Іванівна гукнула до його з кухні і в той вечір:

— А нуте, збирайтеся! Ходімо.

— Ні, я не піду. Щось мені недужиться сьогодні. Буду дома сидіти, — одказав він, відхиливши двері.

Пистина Іванівна прикро подивилася на його, потім перевела погляд на Христю. Христі здалося, що вона наче на обличчя перемінилася — зблідла. Оже нічого не сказала, забрала дітей і пішла. Щастя Христі: тепер вони зосталися удвох на всі хати!

— Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, — сказав він.

У трьох водах мила Христя свої руки і все ще сердилася, що вони у неї не такі білі та чисті, як їй хотілося. Чай посідали пити у столовій, де завжди пани п'ють; він по один бік столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається то до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває, бо на денці щось чорніє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а він дивиться на неї та сміється: і те, мов, не так, і друге.

— Та це ж уперше... Це ж уперше ще! — соромлячись, одказує вона. — Привикну — буду, як і справжня господиня.

— Побачимо, побачимо!

Тільки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так і обмерла.

— Прийшов хтось... Невже пани? — її переляканий погляд несамовито бігав по хаті, по дверях.

— А хоч і вони? Чого ж ти лякаєшся? — заспокоює він. — Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася і мерщій помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовваніла серед хати.

— Хто то?

— Я, — обізвався товстий голос. — Григорій Петрович дома? Вона пізнала Довбню.

— Дома... нема! — перевівши дух, скрикнула вона. .

— Як нема? А то ж хто сидить? — питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидів спиною до кухонних дверей.

— Вони чай п'ють.

— Ну то що? І я чаю не пив; разом нап'ємося.

— То Лука Федорович? — повертаючись, спитав Проценко. — А-а, слихом слихати, в вічі видати! Що це вас так давно нігде не видно? Жалуйте ж сюди...

— Хіба ви перебралися у другу хату?

— Ні. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогодні вони усі пішли в гості, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядків, перейшов сюди чаю напитись... Жалуйте, жалуйте, — запрохував він, дивлячись на Довбню, що чогось у кухні м'явся.

— Хай одежа тут полежить. Ніхто її не вкраде? — повернувся той до Христі, кладучи пальто на піл.

— Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодіїв не було, — образливо відказала Христя.

— Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увійшло.

— Чого ж вони сюди зайдуть? — дивується Христя.

— А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

— Я не така, як Марина, щоб до мене москалі ходили! — гнівно одказала вона; та Довбня вже пішов у гостинну і не чув її одказу.

Сумна та невесела сіла вона на лаві край столу і підперлася рукою під щоку. Невеличка стежечка світу пробивалася з горниць крізь двері і довгою смужкою слалася на чорній долівці. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце... Там, за дверима, на столі зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намірялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От і напилася! от і побалакала! І принесе його лиха та нещаслива година! І чого? Бісова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" — лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так і засновували очі, так і застилали світ... от-от бризнуть!.. Коли се...

— Христе! — донісся до неї голос Проценків. Дві сльози, наче дві квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробігаючи на личку, і грузько упали додолу.

— Христе! — гукнув удруге Проценко.

— Чого?.. — Христя мерщій утерлася.

— Чого ти там сидиш? Іди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увійшла у хату, мовчки підійшла до столу, налила чаю і повернула назад.

— Куди ж ти? Хіба чаю не хоч? — спитався Проценко.

— Та вона чогось плаче! — зиркнувши на неї, мовив Довбня.

— Плаче? Чого?

Тривожний погляд Проценків стрівся з її заплаканими очима... Христя мерщій утекла у кухню.

— І чого? — дивувався Проценко. — Любісінька-милісінька була... Чай наливала, ще сміялася; а тут зразу — на тобі та цить! — хвалився він Довбні.

— Глядіть лишень, чи не я її образив? — догадався Довбня.

— Як? чим?

— Та... кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалі не вкрали. А вона мені: які? — Може, кажу, до тебе ходять.

— Так того? — кинувся Проценко у кухню.

— Еге-е-е ж, — хлипаючи, одказала Христя. — Хіба я з москалями знаюся? Хіба я водюся з ними, що вони мені ними очі вибивають, — розпорощалася Христя.

— Дурочка ж ти! Я ж питався тільки, — утіша Довбня.

— Дурочка! А нащо ж таке казати?

— Ну, він не буде удруге. Годі, перестань. Умийся холодною водою та йди біля чаю порядкувати, — каже Проценко, досадуючи в душі на Довбню.

— Я, їй-богу, не думав її образити, — почав виправлятися Довбня. — Так, навмання сказав, а вона бач... Бабйо! Отакі вони всі. Отака й Марина... Ви Знаете, чого я до вас прийшов?

— А чого?

— Женюся! — граючи очима, одказав Довбня.

— Боже поможи! На кому?

— Прийшов прохати на весілля. Прийдете?

— А чому ж? На кому ж женитесь?

— Та на Марині ж! Проценко тільки очі витріщив.

— Як на Марині? Марина ж на селі.

— Була на селі, а тепер тута.