Повія - Панас Мирний

— Як? яким побитом?

— Шкода стало гаспидської дівки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.

— Коли ж весілля?

— А от після свят. Як вода одсвятиться, так і весілля.

— Дивно!.. — загадавшись, промовив Проценко.

— Дивуєтесь? Усі дивуються, кому не скажу, "Пропав, — кажуть, — чоловік! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, ніт же, пішов та й утопився..." Чудні люди! — глухо промовив Довбня, з усієї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко він випустив цілий оберемок диму і, наче хмарою, покрився ним.

— Я сказав: чудні? — почулося з тії хмари. — Ні, лукаві! подлі! — загукав далі Довбня. — Вони знають, що значить чесно думати, жити — не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тісних суточках; морочать свою голову, нівечать серце; з наймилішими бажаннями криються-ховаються; не живуть — мучаться, скніють та й зовуть оце життям! Піди тільки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навіженими звичаями, так і загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що ніхто ще досі сього не робив, того, що у їх гурті не прийнято... Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тільки дає щастя чоловікові, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, — сердито гукав Довбня, — кому яке діло? Вони гонобили мої найкращі думки? Вони піддержували мої чесні заміри? Подлі!.. Вони не бачили, як я душею болів, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони піддержали мене, щоб я не впав? Ні? То яке ж ви маєте право судити мене — добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користі йшов, з ваших кишень гроші витягав, душі заножував... А то ви — самі собі, я — сам собі. Я бажаю не вам, а собі гніздо звести, щоб було де голову приткнути під час лихої години... Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати мені й на ваших благородних, і на ваших попів, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотів, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! — гукав Довбня, все більше та більше розпалюючись.

Проценко усміхнувся.

— Та постійте, — сказав він Довбні. — З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

— З вами? Ні, я знаю, що ви стоїте вище від тих перекупок, що на кожному перехресті готові засудити чоловіка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досі говорив.

— То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?

— Та досадно, матері його біс! Усім діло до мене, усім я у зуби застряв... "Ви женитесь на Марині? Ви женитесь на простій дівці?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пішов сьогодні до попа... до отця Миколая... Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, — каже, — скажіть: що за знак, що одцурався, не ходе?"

— Та так, то недужиться, то ніколи, — одказав Проценко, морщачись.

— Та для мене все одно! — махнув рукою Довбня. — Я думав, що воно справді що путнє... так попадька — кукла, та й годі!

Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.

— Постійте! Я все докажу вам. Приходжу сьогодні до його, щоб узявся повінчати. З ним ми недовго вовтузилися, тільки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублів за вінчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! І йому треба з чогось жити. А тут і вона встряла. "То ви женитесь?" — "Женюся", — кажу. "На кому?" — "Та так, — одказую, — дівку одну беру". — "Яку дівку? Просту дівку?" — "Просту", — кажу. "Як? ви на простій? ви на мужичці женитесь?" — "На простій, на мужичці..." — веду далі. Дивлюся — ніс закопилився, скривився, немов під його що гидке піднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гніздечку живеться?.." Затім і вона. "А все ж, — каже, — не проміняю я свого життя на життя мужиче". — "Ну й живіть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" — "Та я нічого, — каже. — Тільки, — каже, — ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона... все-таки мужичка..." Я тільки махнув рукою: горбатого могила виправить! сліпородий — ніколи не побаче світу!.. і от з того часу за цілий день не прийду у себе, — похнюпившись, скінчив Довбня.

— І варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, і плюйте!

— Плювати?! —скрикнув Довбня. — Коли 6 же вона одна, а то всі, всі такі! А мені ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжні ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стінах та й сидіти. Треба ж і до людей часом піти і їх до себе зазвати. Як же з ними жити після сього, скажіть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насміхатися будуть, вони — що і нігтя з мізинця пальця на моїй нозі не стоять! Не те страшно, що я сам не зумію залучити до себе щастя, а те, що вони перші стануть навперейми шляху твого, отруять його, — упавшим голосом мовив Довбня. — А все-таки оженюся! Матері їх дуля! — гукнув він, махнувши рукою. — Давайте лиш чаю.

— Христе, чаю! — гукнув Проценко.

Христя увійшла і, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

— Ти, бачу, й досі сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобі. Ти знаєш Марину? Вона тобі, здається, товаришка? Зяміж виходе. От приходь на весілля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, і мовчки пішла з хати.

— Мовчиш... Сердишся? Ну і сердься, господь з тобою! — сказав Довбня і знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, він зразу знявся.

— Прощайте.

— Куди ж се?

— Треба. Одна сидить на квартирі, скучає... Так не забудете, прийдете?

— А коли?

— У першу неділю після водосвяття... Приходьте.

— Спасибі, прийду. Довбня пішов.