Повія - Панас Мирний

У сад уже набралося чимало людей, а дедалі, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городські, а ось посунули і приїжджі. Повагом та згорда уступають дворянські та земські стовпи у садок, зажмурюючи очі від того світу, що ллється на їх зо всіх боків; за ними, розкидаючи здивовані погляди, дріботять їх прихильники та поклонники, стріваючись з давніми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти... "Та невже Іван Петрович?.." — "Він самий і е. А ви ж, вибачайте, хто самі будете?" — "Невже не пізнаєте? Сидора Трохимовича не пізнаєте?" — "Ви Сидір Трохимович?! Боже ж мій!.." — І давні приятелі приязно вітаються, смачно цілуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне і, згадуючи, дивуються, регочуться... Чого колись не було!.. Усюди гомін, галас, гук.

Аж ось знову гогонула полкова музика і увесь той гармидер покрила... Голосно покотилися тонкі та різучі вигуки флейт та кларнетів; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж відляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гілля на дереві хитається від його товстих забоїв... Людський гам та гук додає решту... Все помішалося вкупу — і заводи музики, і людський гук, гомін, — не чутно виразно ні одного слова, не розбереш поодинокої розмови — все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завірюха зимою... А народу набралося — і в вокзалі, і коло вокзалу, і по темних закутках саду, по глухих дорожках його, — всюди повно, битком набито.

Музика переграла і стихла. Виразніше почувається людський гомін. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщій подавати. Одні примостилися під вокзалом чай пити; другі розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; треті потягли у вокзал "сірка" смикнути... Просторіше стало по дорожках, вільніше і коло вокзалу... Стовпи поважно сновигають і ведуть тиху розмову.

— Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции... Мы должны стать на страже и предупредить!.. — гомонів глухо, товсто придавлюючи на кожному слові, стовп.

— Но позвольте. Чего же вы хотите? — перебив його низенький щуплий чоловічок у ширококрилому брилі, що густою тінню закривав усе його обличчя. — Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.

— Извольте, — товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловічка. — Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.

— Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?

Стовп щось товсто загув і незабаром з невеличким чоловічком сховались у гущавині акацій, що високою стіною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убік.

— А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность... устройство гатей, плотин, мостов!..

— Да, да!.. Нам необходимо принять меры... стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.

I друга пара теж сховалася між акаціями.

— Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? — роздався З халабуди охриплий голос.

— А что-о?

— Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!

І через хвилину роздалися гучні оплески в долошки.

— Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! — ревла несамовито ціла метка охриплих голосів, то товстих, наче гуркіт від грому, то тонких, ріжучо-ляскучих.

Народ так і хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Поміж людьми заблищали цинкові ґудзики, зарябіли джгути.

— Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! — і, розпихаючи людей, до халабуди мерщій побрався часний пристав.

— Господа! Прошу вас не скандальничать! — повернувся він до тих, хто був у халабуді.

— Проваливай!.. Штемберга-а!..

— Господа! Прошу не кричать!

— А-а... Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите... Вьіпьем, брат! — підскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина і одним махом помчав за руку пристава у халабуду.

Лящання в халабуді стихло; чувся тільки неясний гомін та поодинокі вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"

Народ почав розходитись; прислужники, що цілою зграєю кинулися до халабуди, як звідти роздався нестямний вигук, собі почали одходити. Один тільки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди і дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зігнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рідкі рудуваті баки, наче гичка, висіли коло запалих щок, по краях вони вже позасівалися сідиною; запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів. Зложивши руки за спину і обпершись на високий і товстий з парусини зонтик, він стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скільки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.

— Федір Гаврилович! — кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивовані очі.