Повія - Панас Мирний
Проценко сидів сумний, мовчазний; він тільки коли-не-коли обміряв Христю якимсь жалісливим поглядом.
Після обіду, проходячи кухнею у свою хату, він її запитав:
— То ви тепер, Христино, самі зостаєтеся?
Наче ніж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защеміло. Перед очима щось мутне забігало, щось темне заходило; підборіддя затіпалося, обличчя сіпала мишка... Вона мерщій вискочила в сіни, щоб не заплакати.
Отака біганина за цілий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечері почувала себе нікуди кчемною: руки й ноги ниють;
голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присіла на полу перепочити, приткнулася головою до одвірка та й сама незчулася, коли задрімала.
І сниться їй сон, марять її сонні причуди... Бачить вона гору високу, покриту рідким лісом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; під горою синіє річка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за річкою розіслалася долина, рівна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синій блакиті неба. Христя стоїть на горі, на самому шпилечку, і дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, і його золоте проміння, наче дороге каміння, горить, відбивається на зеленій траві; а чисту річку пронизує до самого дна. Он серед пісочку зелене жабуриння чорнів; он відзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п'явка плазае, а он риба гра. Та скільки її? Цілою черідкою так і суне; спинки — чорні, боки — срібно-золоті, а очі з червоними обідками... "Піду над воду, спущуся над саму річку, полюбуюся, як риба виграє, а може, й скупаюся, — думає Христя. — Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно піщане. Піду!" Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так і їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так і суне, наче хто попихає у спину... Он над водою рожаїста верба стоїть, гілки свої аж на саму воду поклала. Там і холодок, там і затишок; чи й роздітися там — ніхто не побаче, а налучиться хто — сховатися е де... Христя не йде, а біжить. Добігав і дивується. Саму найвищу гілку з верби мов що руками посередині зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкі гіллячки поспліталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплітував. Курінь, як е курінь! Або житво чиє; і долівка притрушена свіжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христі що до того за діло? Вона подивилася кругом — нікого немає. "Це, видно, дівчата задля купання такий захист зробили, — думає. — Он і стежка від самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти ніг, викупавшись. Мерщій же роздягатися, поки немає нікого! мерщій у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгі коси і, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм світом, грає непримітними іскорками; бігає по її тілу невеличкими зайчиками; а до ніг легенька хвиля добігає, лоскоче своїм холодочком її у пальці. Зісподу холодочком віє, а згори теплом гріє, пестить Христю, любим почуванням вітає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води і, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка гріється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе і мерщій ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холодні прозорі хвилі. "Та вже ж одважуся!" — рішає Христя, здіймаючи руки угору і подаючись усім тілом на воду... Гнеться-хилиться... от-от впаде, от-от так і плесне!.. Це зразу—як скрикне! І, як божевільна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидів на вербі і дивився на неї своїми блискучими витрішкуватими баньками; однією мохнатою лапою, мов кліщею, учепився він у її руку, а другою заміряється вхопити... О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть... Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи і, наче батогами, огортав її... Несамовита печія, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає... І — о, диво! Ззмість павука Проценка баче перед собою. Білі його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очі, випинає свої уста цілувати...
Та на тому й прокинулася. Біля неї стояв Проценко, стиха усміхався.
— І не сором дівці отакій соні бути? — каже він, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.
— Утомилася? спатоньки хочеш? — питає він. — Ти б же лягла, а не приткнулася до одвірка та й куняєш, — шепче він, притискуючи її до себе.
Вона прийшла до помки тільки тоді, як опинилася на його грудях, у його обіймах; він стиха цілував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя і одскочила аж насеред кухні. Він тільки засвітив очима, лукаво посварився на неї пальцем і скрився у свою хату.
"Що се за сон? що за прояви такі? — думала Христя, укладаючись на печі спати, як уже оддала вечерю панам. — І до чого то таке приверзеться? Чого зроду-віку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося... І дивно, як то все зразу перекрутиться, іншим стає. Був павук, а став — він. Укупоньці вони купалися... Він так приязно заглядає у її очі, охоплює і шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".
Сон її пропав. Любі та втішні почування ворушаться у її серці, їй душно стає... Це того, що на печі. "Чи не перелізти на піл?" — подумала вона і зразу швиргонула подушку з печі. Серед незамутної тиші подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна? — трохи не скрикнула Христя. — Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печі, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Ні, не чутно... Тихо та темно, наче в домовині. А то що за п'ятенце червоніє серед темноти? То блисне, то зникне... Вона налучилась пальцем і стукнулась у паничеві двері... Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях... Не чутно нічого, навіть пляма зникла... А то що зашаруділо?.. Тихо щось крадеться, наближається... Двері розчинилися, і на порозі показався Проценко.
