Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Роздiл 19
На четвертий день відсутності Барі в хижці на Ґрей-Лун П’єро, ситно повечерявши вирізкою з карібу, що його він привіз із полювання, курив собі люльку. Непісе слухала його мисливську байку про чудовий постріл на останньому полюванні, аж от якийсь звук біля дверей перервав їх. Непісе відчинила двері, і всередину зайшов Барі. Радісний крик, що з’явився на вустах дівчини, миттєво зник, а П’єро дивився на приходька й не міг повірити, що це був саме їхній вовкопес. Три доби без’їжжя, коли Барі не міг полювати через травмовану ногу, геть його вибили із сил. Понівечений у боротьбі, укритий згустками закипілої крові, що й досі міцно трималися на його густій шерсті, — від такого вигляду Барі Непісе лише відчайдушно зітхнула. Дивна усмішка осяяла обличчя П’єро, коли той посунувся вперед у своєму кріслі. Потім він повільно піднявся на ноги й, наближаючись до Барі, сказав доньці:
— Ventre-Saint-Gris![25] Oui, він був у зграї, Непісе, а зграя відвернулася від нього. Не схоже, що це був бій двох вовків, аж ніяк! На нього напала ціла зграя. Барі порізаний і розірваний у сотні місцях, але, mon Dieu, він живий!
У голосі П’єро чулося щораз більше здивування. Від природи він був маловіром, але тепер не міг не вірити тому, що бачив на власні очі. Те, що сталося, було дивом, не інакше, і протягом деякого часу чоловік не вимовив більше ні слова, а лише мовчки дивився, як Непісе, оговтавшись від подиву, дала Барі поїсти й заходилася його лікувати. Після того, як вовчук жадібно з’їв холодну варену кашу, вона почала обробляти його рани теплою водою, тоді намастила їх ведмежим жиром, увесь час розмовляючи з ним лагідною мовою крі. Для Барі, що під час своїх пригод зазнав болю, голоду і зради, повернення додому було дивовижно приємним. Тієї ночі він спав біля ліжка Верби, а зранку вона прокинулася від того, що Барі став лизати їй руку холодним язиком.
Від цього дня відновилася їхня перервана тимчасовим дезертирством Барі дружба. З боку вовчука прив’язаність стала ще більшою. Саме він утік від Верби, кинув її, пішовши за покликом зграї. Здавалося часом, ніби звір відчуває глибину свого віроломного вчинку і прагне загладити провину. У ньому, безсумнівно, сталася якась дуже значна зміна. Він не відставав тепер від Непісе, як тінь. Замість того, щоби спати вночі в будці, що її зробив зі смерекових гілок П’єро, пес викопав собі нору в землі біля самісінького входу в хижку. П’єро був переконаний, що нарешті збагнув, у чому річ; Непісе також вважала, що розуміла вовчука, але насправді ключ до розгадки цієї таємниці залишався в самого Барі. Він не грався з палицею й більше не бігав досхочу, просто аби побігати, бо вийшов зі щенячого віку. Натомість у його серці оселилися два суперечні відчуття: любов до дівчини, що межувала з обожнюванням, і гірка ненависть до зграї й усього, що її стосувалося. Кожного разу, коли він чув завивання вовка, то починав гнівно гарчати й оголювати ікла так, що навіть П’єро відходив від нього. Тільки дівчина могла його заспокоїти, гладячи по голові.
За тиждень чи два випав ще більший сніг, і П’єро почав обходити свої лінії пасток. Цієї зими Непісе з великим захоплення допомагала батькові. Батько взяв її своєю партнеркою. Кожна п’ята пастка, кожне п’яте сильце й кожна п’ята отруєна принада мали бути її, і те, що могло в них потрапити, ще трохи наближало здійснення чудової мрії Верби. П’єро обіцяв доньці, що, як їм пощастить цієї зими, вони поїдуть разом під час останніх снігів до Нелсон-Гауса й куплять маленький старий оргáн, виставлений там на продаж. А якщо цей інструмент до того часу вже продадуть, то вони працюватимуть ще одну зиму і куплять собі новий.
Це додало їй іще більшого захвату й невгамовного інтересу до лінії пасток. А сам П’єро готовий був продати свою руку, щоб дістати для доньки оргáн. Він був повен рішучості придбати його, незалежно від того, було в її пастках, сильцях й отруєних принадах хутро чи ні. Для нього партнерство як таке нічого не важило, та в Непісе це викликало діловий інтерес, хвилювання через особисті досягнення, адже П’єро переконав її, що зробив із неї свою компаньйонку. Та справжніми його планами було якомога довше тримати дочку при собі, коли він надовго йшов із дому. Чоловік знав, що цієї зими Буш Мак-Таґґарт неодмінно завітає до Ґрей-Лун, найімовірніше не раз і не двічі. Керівник факторії мав швидких собак, а дорога до них була недалека. І коли Мак-Таґґарт прийде, Непісе не повинна бути в хатині сама.
Лінія пасток П’єро завдовжки в п’ятдесят миль була розташована на північному заході. Уздовж струмків чоловік розраховував зловити норку, видру, куницю, у глибоких лісах — ільку й рись, біля озер і на пустинних після буревію ділянках — лисицю й вовка. Посередині цієї лінії П’єро побудував невеликий зруб, а наприкінці ще один, тож за день йому треба було долати двадцять п’ять миль. Це було легко для П’єро й не так і важко для Непісе.
Увесь жовтень і листопад вони регулярно їздили, роблячи обходи кожні шість днів, що давало їм один день відпочинку в хижці на Ґрей-Лун й один день у зрубі на кінці лінії пасток. Зимова робота була для П’єро бізнесом, справою його народу протягом багатьох поколінь. Для Непісе й Барі це була дика й радісна пригода, що жодного дня не втомлювала. Навіть П’єро не мав імунітету від їхнього ентузіазму. Це виявилося заразним, і в цей час він був найщасливішим відтоді, як утратив дружину.
То були славні місяці. Установилася стійка морозна погода без будь-яких бур і сніговіїв. Мисливцям удавалося ловити тварин із гарним густим хутром. Непісе не тільки несла невеликий тюк на плечах для того, щоби вантаж П’єро був легшим, вона ще й натренувала Барі тягати крихітні саморобні наплічні сумки з принадами. Щонайменше в третині
