Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Барі побіг просто в темряву, прямо на північний захід, низько крадучись під кущами, з опущеним додолу хвостом і прищуленими вухами — справжній вовк, що переслідує вночі здобич. Зграя змінила напрямок руху, повернувши на північ. Вона пересувалася швидше, ніж він, тому вже за півгодини її не стало чути. Але самотній вовк, чиє завивання доходило із заходу, був ближче, і Барі тричі на нього відповів.
Ще за півгодини вовчук знову почув зграю, що повернула вже на південь. П’єро легко б зрозумів, чому: їхня жертва знайшла прихисток на іншому боці якоїсь водойми, можливо, озера, і сіроманці пішли по свіжому сліду. На цей час від самотнього вовка Барі розділяла відстань у чверть милі лісом, але перший був уже старий, а отже, досвідчений, тож він звернув убік, рухаючись навперейми так, що опинився на половину, а то й на три чверті милі попереду зграї.
Це був один із тих хитрих вивертів Братства, що його Барі мав іще навчитися. Підсумком власного невігластва і браку майстерності було те, що двічі за дальші півгодини він опинявся поруч зі зграєю, але ніяк не міг до неї приєднатися. Потім настала тривала тиша. Зграя наздогнала свою здобич і під час бенкету не видавала ні звуку.
Решту ночі Барі тинявся на самоті, принаймні доки не сів місяць. Вовчук забіг далеко від хижки, його слід був заплутаний, але він більше не переймався через те, що загубився. Останні два-три місяці сильно розвинули в ньому відчуття орієнтації, оте «шосте чуття», що безпомильно керує польотом голуба чи виводить ведмедя прямо на місце торішньої зимівлі.
Барі не забув Непісе. З десяток разів він повертав назад голову й жалібно завивав, і завжди точно в тому напрямку, де була розташована хижка. Але назад не повертався. Ніч тривала, а разом із нею не припинялися й пошуки чогось таємничого й незбагненного. Навіть із заходом місяця й настанням сірого світанку, коли Барі відчув досить сильний голод, він не почав шукати собі їжі.
Уночі було холодно, а стало ще холодніше, коли згасло світло місяця й зір. Скрізь, особливо на відкритих просторах, лежав глибокий білий сніг, і на ньому вовчук лишав чіткий відбиток своїх лап і кігтів. За декілька годин він проторував не одну милю, постійно рухаючись, тож як забриніло світання, був уже виснажений. А потім настав час, коли, клацнувши зубами, Барі раптом несподівано зупинився на місці, неначе від пострілу.
Нарешті він зустрів те, що так довго шукав. Це сталося на галявині, окутаній холодним передранковим туманом. У цьому крихітному амфітеатрі, що лежав між невисокими пагорбами, обернувши до нього голову, чекала, поки він вийде з тіні, молода вовчиця Магіґан. Вона вже давно зачула його запах, а от Барі її не відчув, аж поки не побачив навіч, вийшовши з заростей молодого ялівцю, що стіною обвили галявину. Саме тоді вовчук зупинився, і протягом цілої хвилини обоє вони не рухалися, здавалося, навіть не дихали.
Між ними не було і двох тижнів різниці у віці, але Магіґан виглядала набагато меншою. Вона була така ж завдовжки, але нижча й стрункіша. Ноги мала такі ж тендітні, як і в лисиці, а спина була вигнута так, що під час бігу вона могла розвивати швидкість, майже рівну вітрові. Вовчиця стояла в будь-яку хвилину напоготові втекти, навіть тоді, коли Барі зробив перший крок до неї. А тоді дуже повільно вона почала розслаблятися, у міру того, як до неї наближався вовчук. Її вуха поступово прищулювалися.
Барі заскиглив, звів голову, настовбурчив вуха, підняв і розпушив хвоста. Його розум, якщо не стратегія, були частиною його чоловічої переваги, тож він не відразу переходив до справи. Його відділяли п’ять кроків від Магіґан, коли раптом зовсім випадково Барі відвернувся від неї й подивився на схід, де відблиски червоного й жовтого вже позначили сонячний схід. Лише якусь хвильку чи дві він занюшкував повітря й озирнувся навсібіч з таким виглядом, ніби хотів показати важливість цього знайомства, достоту так, як це роблять двоногі істоти у своєму світі.
І Магіґан була вражена. Блеф Барі спрацював так красиво, як і блеф двоногих створінь. Він так захоплено й завзято нюхав повітря, що Магіґан і собі настовбурчила вуха й почала принюхуватися. Барі так різко і тривожно повертав голову, що й вона, якщо не від занепокоєння, то хоча б через суто жіночу цікавість теж зацікавлено стала повертати голову туди-сюди. І коли він раптом заскавулів, немов йому вдалося зловити в повітрі ту незбагненну для неї таємницю, то й вона засквилила йому у відповідь, але з такою жіночою обережністю, наче не зовсім була впевнена, як до цього поставиться її пан і володар. Почувши це сквилення, Барі швидко й легко підскочив до неї, а вже наступної миті вони обнюхували одне одного.
Коли півгодини потому зійшло сонце, вони й досі перебували на тому ж місці, на невеликій галявині між лісистими пагорбами. А позаду них простяглася широка долина, укрита химерним білим вельоном. На долину спускалися перші червоні промені, заповнюючи галявину світлом і теплом. І в міру того, як високо піднімалося сонце, ставало все комфортніше.
Ні Барі, ні Магіґан ще довго не мали жодного бажання кудись рухатися. Протягом години або й двох вони лежали, гріючись у міжгірській чаші, дивлячись цікавими, широко розплющеними очима на лісові простори, що стелилися під ними, наче велике море.
Обоє вони шукали вовчу зграю, але так і не могли її знайти. І Магіґан, і Барі були втомлені, трохи збентежені й дуже голодні, але обидвоє наповнені якимось новим для себе, неспокійним і таємничим передчуттям, що тепер вони друзі. П’ять чи шість разів Барі вставав і нюхав навколо Магіґан, коли та лежала на сонці. Він тихо скавулів до неї, ніжно торкаючись її м’якої шерсті мордою, але тривалий час вона мало звертала на нього уваги. Потім вовчиця пішла за ним. Увесь день вони бродили й відпочивали разом, аж доки знову стемніло.
Ніч була без місяця й зір. Сірі клуби хмар повільно пливли на північний схід,
