Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Боротися далі було марно. Тепер Непісе не думала про те, як ударити ворога ще раз чи втекти, а хотіла тільки одного: вільно вдихнути. Вона спробувала знову закричати, але цього разу ні звуку не пролунало з її вуст.
Мак-Таґґарт знову засміявся, а тоді почув, як відчинилися, мабуть, від вітру двері. Він обернувся, усе ще стискаючи Непісе в руках.
У відчинених дверях стояв П’єро.
Роздiл 21
Цей страшний короткий проміжок часу, здавалося, тягнувся в маленькій хижці на Ґрей-Лун так повільно — цілу вічність, що стоїть десь між життям і смертю, ту вічність, що іноді відміряє людське життя секундами, а не роками.
У ці кілька митей П’єро не зрушив із місця, так і стоячи у дверях. Мак-Таґґарт, наче не знаючи, що йому робити з цією своєю важкою ношею, теж стояв нерухомо й дивився на П’єро. Але очі Непісе були розплющені, і вона побачила, як по тілу Барі, що лежав біля стіни, пробігло конвульсивне тремтіння. Стояла повна тиша, яку згодом перервав гучний важкий стогін Верби.
Тоді П’єро раптом повернувся до життя. Як і Мак-Таґґарт, він залишив свого кожуха й рукавиці біля входу. П’єро заговорив, але якимось дивним чужим голосом.
— Слава Богові, що я прибув учасно, мсьє, — сказав господар. — Я теж їхав на схід і побачив ваші сліди, що привели мене сюди.
Ні, це не було схоже на голос П’єро! Керівникові факторії аж мороз поза шкіру пішов, і він повільно відпустив Непісе. Вона впала на підлогу, а Мак-Таґґарт повільно випростався.
— Це ж так, мсьє? — знову сказав П’єро. — Я ж прибув учасно?
Якась незвідана сила, а може, великий страх змусив Мак-Таґґарта кивнути головою, розтулити товсті губи й хрипко вимовити:
— Так, учасно.
Це все ж таки був не страх, це було щось більше, усемогутніше. П’єро й далі вів розмову таким же дивним голосом:
— Хвала всемогутньому Богові!
Очі одного божевільного зустрілися з очима іншого божевільного. Між ними була смерть. Обидва помітили її. Обидва були впевнені, що бачили, куди вказує її кістлявий палець. Мак-Таґґартова рука не потягнулася до пістолета в кобурі, а П’єро не чіпав ножа, що висів на поясі. Коли вони зійшлися, горло до горла, то замість одного звіра їх стало двоє, бо П’єро тепер переповнювали лють і сила вовка, кішки й пантери.
Мак-Таґґарт був більший і важчий, справжній дужий велет, але, відчувши лють П’єро, він похитнувся назад, за стіл, і впав із тріском. Багато разів у своєму житті керівник факторії бився, але ніколи ще не відчував на своєму горлі такої хватки, як від ручищ П’єро. Вони ледь в одну мить не вичавили з нього життя. Його шия аж затріщала, ще трішки — і вона була б зламана зовсім. Чоловік ударив наосліп, спробував вивернутися, щоби скинути з себе важкого мішанця. Але П’єро міцно тримав, він був як той горностай Сікус’ю, що вчепився в яремну вену куріпки. Щелепи Буша Мак-Таґґарта повільно розімкнулися, і його обличчя почало змінювати колір із червоного на багряний.
Холодне повітря, що проникало крізь двері, голос П’єро та звук бійки швидко вернули Непісе до притомності, надавши сили піднятися з підлоги. Вона впала була поряд з Барі, і коли вставала, то спочатку на мить глянула на собаку й лише тоді вже на чоловіків. Пес був живий! Його тіло сіпалося, а очі були розплющені. Він спробував підняти голову, коли дівчина дивилася на нього.
Потім вона стала на коліна й повернулася до чоловіків, і П’єро, навіть бувши засліплений люттю кривавого бажання вбити, міг почути її гучний радісний крик від розуміння того, що саме керівник факторії з Лак-Бейна виявився переможеним. З величезним зусиллям Непісе, похитуючись, піднялася нарешті на ноги. Кілька секунд її мозок і тіло приходили до нормального стану. У той час, як вона дивилася на чорнюще обличчя, що з нього пальці П’єро вичавлювали життя, рука Буша Мак-Таґґарта навпомацки шукала пістолет. І знайшла. Непомітно для П’єро супротивник витягнув його з кобури. Якийсь чортяка й цього разу допоміг йому, бо через хвилювання він не поставив пістолета на запобіжник, і тепер мав сили тільки, щоб натиснути на курок. Двічі його вказівний палець стиснувся. Двічі почувся гучний звук від пострілу біля тіла П’єро.
Непісе подивилася на обличчя батька й зрозуміла, що з ним сталося. Її серце завмерло в грудях, коли вона глянула на швидку і страшну зміну, викликану раптовою смертю. П’єро повільно випростався. Його очі на мить широко розплющилися. Він не промовив ані звуку. Непісе не бачила, чи ворушаться його губи. А потім чоловік упав додолу, тож його суперник був вільний. Із заплющеними очима, божеволіючи від агонії, не вичавивши з себе ні слова, ні звуку, вона впала поруч із мертвим батьком.
Як довго там Непісе лежала, як довго вона чекала, щоби П’єро заворушився, розплющив очі, почав дихати, вона ніколи не знатиме. А тим часом Мак-Таґґарт піднявся на ноги й стояв, притулившись до стіни, з пістолетом у руці. Його мозок знову запрацював від картини цього останнього тріумфу. Те, що він учинив, жодним чином не налякало його. Навіть тієї трагічної миті, стоячи біля стіни, Мак-Таґґарт обдумував лише, як виправдовуватиметься за смерть П’єро, якщо, звісно, йому взагалі доведеться щось комусь пояснювати. П’єро безпричинно напав на нього, намагаючись убити, тож він, обороняючись, убив ворога. Це була лише самооборона. Зрештою, хіба ж він не керівник факторії в Лак-Бейні? Хіба компанія й закон не повірять лише одному його слову, а не розповідям цієї дівчини? Мак-Таґґарт аж засяяв від радості. До цього ніколи б не дійшла справа — до всієї цієї зрадливої боротьби, до смерті, — якби він попередньо покінчив із нею! Ні, вони поховають П’єро, а тоді Непісе повернеться з ним у Лак-Бейн. Якщо вона була безпорадною до цього, то стала тепер удесятеро безпораднішою. Як тільки він покінчить із нею, дівчина вже не наважиться нікому сказати ні слова про те, що сталось у цьому домі.
Мак-Таґґарт забув, що в хижку завітала смерть, коли бачив доньку, схилену над батьком так, що волоссям покривала його, як шовковим саваном. Він уставив пістолет у кобуру і глибоко вдихнув. Ноги ще не зовсім твердо його тримали, але
