Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик

Франко І. До історії українського вертепу XVIII в. // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 36. — К.: Наук, думка, 1980. — С 170—375.

Франко І. Наші коляди // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 28. — К.: Наук, думка, 1980. — С 7—41.

Франко І. Нові матеріали до історії українського вертепу // Франко І. Твори: У 50 т. - Т. 38. - К.: Наук, думка, 1983. - С 378-402.

Франко І. Южнорусская пасхальная драма // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. ЗО. — К.: Наук, думка, 1981. — С 262—313.

Франко І. Як творилася слов'янська міфологія // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 37. — К.: Наук, думка, 1982. — С 425—432.

Фрэзер ДжДж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. — М., 1984. — 703 с.

Родинно-обрядова творчість — це система ритуально-обрядових дій у пісенно-музичному супроводі, які виконуються з нагоди основних етапів життя людини. У наші дні ці обряди становлять частину народних традицій. У минулому ж вони не сприймались лише як традиція і кожному їх елементові надавалось важливого утилітарного чи магічно-ритуального значення.

Система родинної обрядовості є однією з найархаїчніших в усній народній творчості (за давністю виникнення та творення вона поступається лише магії та календарній обрядовості). Вона зароджувалась у час, коли людина починала усвідомлювати своє місце у світі, спостерігаючи за змінами у своєму житті та житті оточуючих, вбачаючи певну циклічність та повторюваність у зміні поколінь.

Як і календарно-обрядова творчість, родинна обрядовість виникає на основі тотемічно-анімістичних вірувань та культів і тісно пов'язана з магією. В архаїчні дослов'янський та праслов'янський періоди ритуально-обрядова система, пов'язана з плином людського життя, була дуже різноманітною і включала багато етапів. Деякі з них у ході історичного розвитку віджили, інші — значно видозмінились, втративши своє первісне значення.

З-поміж усього розмаїття до нашого часу збереглися лише системи обрядів весілля, народження дитини, смерті та ритуальні дії, пов'язані із закладенням та будівництвом нового дому та новосіллям.

Для наших далеких предків, які поділяли світ на «своїх» і «чужих», «живих» та «мертвих», усі ці обряди були пов'язані з переходом межі та переселенням в інший світ. Так, наречена повинна була переходити у світ «чужих» (інше плем'я, рід, до родичів свого чоловіка); покійник відправлявся у світ «мертвих» духів; а новонароджений — навпаки — із потойбіччя у світ «живих»; при переселенні в інший дім (а це у період кочування племен, як правило, було пов'язано з переселенням на іншу територію, часто значно віддалену від місця попередньої стоянки), люди переселялися у світ «чужих» (інший ліс, річка, поле тощо — відтак — інші духи, що володіють цією територією), який згодом, після виконання певних ритуалів, повинен був стати світом «своїх».

Ймовірно, що, окрім вище згаданих обрядів, були й інші, які не збереглися, а ті, що дійшли до нас у видозміненій формі, зберігаючи значні нашарування пізніших епох, доносять відгомони далекої доісторичної доби.

Весільна обрядовість — це система драматично-ритуальних дій та пов'язаних з ними пісенно-поетичних текстів, що виконуються з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім'ї.

Весілля як зародження нової сім'ї має довгу передісторію виникнення, що пов'язано з різними етапами становлення дослов'янських та праслов'янських племен на території сучасної України.

Найдавнішим періодом був час гетеризму (термін введений Е. Тайлором), коли, «мужчини і жінки жили статевим життям цілими групами чи громадами, не вирізняючись попарно, як чоловік і жінка, подружжя. Тоді дітей виховувала громада». Це була найархаїчніша форма доплемінного життя та суспільного укладу. Вона стала основою формування молодіжних організацій, на що вказує М. Грушевський: «Очевидно, організації нежонатої молодіжи в якихось формах існували у нас ще перед розселенням, так як існують в родоплемінній стадії різних примітивних народів»147. М. Сумцов висловлює думку, що слов'янські вечорниці-досвітки є своєрідною формою пробного шлюбу. Про його пережитки в окремих реґіонах України пише й Г. Лозко: «Залишки пробного шлюбу подекуди побутували в Україні довгий час... Пробний шлюб був своєрідною перевіркою придатності жінки до подружнього життя та дітонародження. Часто молоді переїздили в дім нареченого, коли наречена була вже вагітна». Таке пояснення є не зовсім слушним, оскільки записи обрядів свідчать, що в новітню добу в більшості регіонів України незайманість нареченої мала надзвичайно важливе значення.

На окремих слов'янських територіях до 17 ст. збереглися елементи весільної традиції періоду матріархату, коли ініціатором шлюбу була дівчина, а не парубок. Такий звичай зафіксований у записах Г.-Л. Боплана (1650 p.), який, зокрема, писав: «На Україні, ніби всупереч всім народам, не хлопці сватаються до дівчат, а дівча та пропонують їм руку і рідко не досягають своєї мети; їм допомагає своєрідний забобон, який суворо пильнується...». Описуючи цей обряд, Боплан зазначав, що дівчина, яка покохала парубка, приходить до його хати, коли він і його батьки є вдома, і звертається з проханням до парубка одружитися з нею, а до його батьків — погодитись на цей шлюб. Якщо вони не дають своєї згоди, вона говорить, що лише смерть розлучить її з милим обранцем, і відмовляється покинути їхню домівку до того часу, поки не отримає згоди. «Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись на шлюб, а вже навіть умовляють сина покохати дівчину, тобто одружитись з нею; а парубок, бачачи, з якою завзятістю дівчина зичить йому добра, дивиться на неї як на майбутню свою володарку...». При цьому відмовити дівчині не можна було, оскільки вважалося, що таким чином вони накличуть на себе гнів Божий.

Наступним важливим