Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
— Я покажу вам мої нові сани, я зробив для зими, мсьє, — сказав П’єро, коли двері за ними зачинилися.
Півгодини потому Непісе вийшла з хижки. Вона бачила, як П’єро й керівник факторії про щось балакали. З усього було видно, що розмова для її батька видалася неприємна. Його обличчя мало стурбований вираз, а в очах палав жаркий вогонь. Мак-Таґґарт щільно стискав щелепи, але в погляді промайнуло задоволення, тільки-но він її побачив. Вона знала, у чому річ. Керівник факторії з Лак-Бейна вимагав відповіді від самого П’єро, а той, як і сказала йому Непісе, відсилав по відповідь до неї. І він пішов! Дівоче серце затьохкало, і вона, розвернувшись, поспішила вниз стежкою. Позаду себе Непісе почула Мак-Таґґартові кроки й кинула чоловікові усмішку через плече. Водночас її зуби були міцно стиснуті, а нігті аж врізались у долоні.
П’єро стояв неповорушно, спостерігаючи, як вони зникають в узліссі. Непісе була на кілька кроків попереду Мак-Таґґарта. Глибокий різкий подих вирвався з грудей П’єро.
— Par les milles cornes du diable![21] — тихо вилаявся він. — Хіба це можливо?! Невже вона щиро усміхається тому звіру? Ні. Неможливо. Але, якщо це так…
Його смаглява рука судомно схопилася за руків’я ножа, що висів на поясі, і чоловік повільно почав слідувати за ними.
Мак-Таґґарт не квапився обганяти Непісе. Вона йшла вузькою стежкою, усе далі в глухий ліс. Чоловік був цьому радий, адже вони там будуть сам-на-сам, подалі від П’єро. Він був на десять кроків позаду неї. Непісе знову глянула через плече, й черговий усміх ліг на її уста. Вона швидко й в’юнко рухалася стежкою, тримаючи між ними певну відстань, але Мак-Таґґарт і не здогадувався, чому вона час від часу озирається. Він був задоволений, що дівчина дозволяє йому за нею йти. Коли вона звернула з вузької стежки вбік, повівши його місциною, кудою майже не ходили люди, його серце радісно йокнуло. Якщо вони так ітимуть і далі, то дуже скоро опиняться на значній відстані від хижки, і тоді юнка цілком перебуватиме під його владою. В обличчя йому вдарила кров. Він нічого не говорив, боячись, що вона зупиниться. Попереду почувся гуркіт води. Це був струмок, що протікав крізь високе міжгір’я.
Непісе йшла прямо на цей звук. Ледь чутно засміявшись, вона пустилася бігцем. Зупинившись на краю прірви, дівчина побачила, що Мак-Таґґарт відстав від неї на цілих п’ятдесят ярдів. Десь за кроків двадцять унизу була дуже глибока водойма з майже прямовисними берегами й така глибока, що вода в ній здавалася густим синім чорнилом. Непісе обернулася лицем до Мак-Таґґарта. Ще жодного разу вона не бачила цього звіра таким червоним. Дотепер вона нітрішки його не боялася. Але тепер — лише за одну мить — він страшенно її налякав. І перш ніж дівчина змогла сказати, що заздалегідь надумала, був уже біля неї. Великими руками Мак-Таґґарт схопив її за обличчя, а його грубі пальці вп’ялися в шовкові коси.
— Кіт сакагет! — вигукнув він пристрасно. — П’єро сказав, що ти даси мені відповідь. Але мені вже вона не потрібна. Ти й так моя! Моя!
Вона закричала. Це був судомний, уривчастий крик. Його руки обвилися навколо дівчини, як залізні пута, стискаючи її струнке тіло, перекриваючи дихання, так, що їй аж в очах потемніло. Вона не могла ні боротися, ні кричати. Непісе відчула гарячу пристрасть його губ на своєму обличчі, чула його голос… І раптом настало звільнення, вона змогла нарешті вдихнути ковток повітря. Її гукав П’єро! Він дійшов до розпуття й покликав її на ім’я!
Гаряча Мак-Таґґартова рука закрила їй вуста.
— Не відповідай, — почула вона.
Сила, гнів, відраза раптом спалахнули в ній, і юнка люто відкинула від себе його руку. Щось у її прекрасних дівочих очах стримало Мак-Таґґарта. Її погляд пропалив його до самого споду душі.
— Bête noire! — засапано промовила Непісе, остаточно визволяючись із його щільних обіймів. — Звір… чорний звір!
Її голос тремтів, а обличчя палало.
— Дивіться… Я привела вас сюди, щоб показати своє озерце… і сказати вам те, що ви хотіли почути… а ви… ви… повелися зі мною, як звір… зчавили, як велика скеля… Подивіться вниз, на моє озерце!
Не думала вона, що все вийде так, як відбулося. Вона замислювала, що в цю хвилину біля урвища усміхатиметься, навіть весело сміятиметься. Але Мак-Таґґарт зіпсував її ретельно продумані плани! І все ж керівник факторії з Лак-Бейна, як того й хотіла вона, на мить перехилився над краєм урвища. І от тоді дівчина дзвінко засміялася й різко зіштовхнула його вниз.
— Ось вам моя відповідь, мсьє керівнику факторії з Лак-Бейна! — глузливо вигукнула вона, коли чоловік із головою занурився в глибоке озерце, що лежало між стрімчаками.
Роздiл 14
П’єро, побачивши все, що сталося, ахнув від жаху. Він зразу ж заховався в зарослі ялиці, розцінивши, що ще не час виявляти своєї присутності. Його серце шалено калатало, немов по ньому бив важенний молот, та обличчя випромінювало нестямну радість.
Опершись на долоні й коліна, Верба заглянула через край урвища. Буш Мак-Таґґарт зник. Він пішов під воду, як великий набитий дундук, ким, власне, і був. Поверхня озерця замкнулася над ним, наче в насмішку, із глухим урочистим плескотом. Тоді чоловік з’явився на поверхні, махаючи руками й ногами, аби триматися на плаву, а Непісе, знай, ущипливо викрикувала:
— Bête noire! Bête noire! Звір! Звір…
Бажаючи швидше його потопити, з жорстоким серцем стала вона кидати в нього невеликі палиці й грудки землі. Мак-Таґґарт відновив рівновагу, підняв очі догори й побачив, як дівчина нахиляється над прірвою. Здавалося, вона от-от упаде сторчголов. Її довгі коси звисали вниз, блистячи на сонці. Непісе сміялася самими очима, а зуби її біліли, коли вона ущипливо його ганила:
— Звір! Звір!
Усе ще дивлячись на неї, він почав плисти. Щоб дістатися до глинистого берега, яким можна було вибратися з річки, треба було подолати сто ярдів повільної течії. Усю цю відстань вона пройшла поруч із ним, сміючись, знущаючись над ним і кидаючи в нього палички й камінчики. Мак-Таґґарт завважив, що жодна паличка чи камінчик не були досить великі, щоб заподіяти йому шкоди. Коли, нарешті, його ноги торкнулися дна, вона зникла.
Непісе поквапилася
