Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
— Я відповіла йому, батьку! Він у водоймі!
Дівчина зникла в ялицевих зарослях, як пташка. П’єро й не намагався її зупинити й слідувати за нею не став.
— Tonnerre de Dieu[22], — пирхнув він і хутко попрямував до іншої стежки.
Повернувшись у хижку, Непісе ледве дихала. Прив’язаний міцною мотузкою до ніжки столу Барі почув, як вона на мить зупинилася біля дверей. Потім увійшла й попрямувала до нього. За час її півгодинної відсутності щеня заледве рухалося. Ці півгодини й ще кілька хвилин до того справили на нього величезне враження. Природа, спадковість й інстинкт взялися за свою роботу, змінюючи Барі, надаючи йому нової свідомості, нового розуміння. Несподіваний дикий імпульс змусив його стрибнути на Буша Мак-Таґґарта, коли той поклав руку на голову Верби. Він це зробив не роздумуючи. Така дія, певно, була далеким відголоском того дня, коли його батько Казан загриз у наметі людину, що наважилася чіплятися до Торпової дружини. І тоді, і тепер усе було через жінку; і тоді, і тепер свою роль зіграло собаче єство.
Непісе зачепила в Барі глибоко приховану пристрасть, що перейшла до нього від Казана. З усіх живих створінь у світі, він знав, що не повинен скривдити саме її, цю дівчину, котра з’явилась у дверному отворі. Пес тремтів, коли вона знов опустилася перед ним навколінці. Раптом у ньому завирувала дика, але шляхетна Казанова кров, що переважила вовчу сутність, підкоряючи вроджену дикість… Лежачи крижем на підлозі, Барі тихо заскиглив і ЗАМАХАВ ХВОСТОМ.
Непісе скрикнула з радості.
— Барі! — прошепотіла вона, охопивши його голову руками. — Барі!
Від її дотику вовчук наче ожив. Він затіпався в радісній дрожі, і Непісе могла це сповна відчути. Вона дивилась у його сяйні очі й ніжно гладила по голові та спині. Дівчині здавалося, що він не дихав. Під її ласками щеня заплющило очі. Дальшої миті вона заговорила до нього, і, зачувши голос, вовчук подивився на неї.
— Це чудовисько прийде сюди й уб’є нас, — казала вона. — Він уб’є тебе, бо ти вкусив його, Барі. Хотіла б я, щоб ти був сильніший, тоді б міг відірвати йому за мене голову!
Дівчина відв’язувала бабішеву мотузку від ніжки стола й ледь чутно сміялася. Переляканою вона не виглядала. Це була надзвичайна пригода, але від самої лише думки про те, що вона по-своєму розправилася з цією людиною-звіром, її серце теленькало дуже швидко. Непісе на власні очі бачила, як він махав руками і плескався, як велика рибина.
— О-хо-хо, ну ти й важкий! — зітхнула вона. — І все ж я мушу тебе нести, бо збираюся тікати звідси.
Вона поквапилася надвір. П’єро ще не повернувся, і дівчина стрімко кинулась у ялицеві чагарі, що росли позаду хатини, тримаючи Барі, немов зв’язаний посередині повний мішок. Він так себе і відчував. Але, як і раніше, не мав ані найменшого бажання вириватися від неї. Непісе бігла разом із ним, доки їй не заболіли руки. Тоді вона зупинилася і спустила його на землю, тримаючи в руці прив’язаний навколо його шиї кінець ременя. Вона заздалегідь була готова, що вовчук спробує втекти. Дівчина чекала, що ось-ось він кинеться від неї навтьоки, і якусь хвилину чи дві уважно на нього дивилася. А Барі тим часом піднявся на ноги й став озиратися навсібіч. Тоді Верба заговорила з ним знову ніжненько:
— То ти не збираєшся тікати, так, Барі? Ти хочеш лишитися зі мною. І якщо те чудовисько ще раз наважиться вчинити зі мною так, як вчинив там, ми його вб’ємо.
Вона відкинула назад волосся з лоба й від самої думки про те, що відбувалося на краю урвища, на мить забула про Барі. У цей час він дивився на неї, просто в очі, а тоді її погляд знову впав на собачá.
— Ні, ти не втечеш, ти підеш зі мною, — прошепотіла вона. — Ходімо.
Бабішева мотузка натягнулася на шиї Барі, коли Непісе потягнула його за собою. Це було схоже на сильце, яке задушило зайця, і вовчук уперся передніми лапами, злегка вишкіривши зуби. Дівчина перестала тягнути, безбоязно поклала йому руку на голову. З боку хижки до неї вже долинали звуки гучної розмови, і вона знову взяла Барі на руки.
— Bête noire! Bête noire! — уїдливо вигукнула вона так гучно, що її голос міг бути почутий за кільканадцять ярдів. — Повертайтесь у Лак-Бейн! Дикий звір!
Непісе швидко попрямувала в ліс, що ставав усе густішим і темнішим, і тепер уже в ньому зовсім не було стежок. Тричі протягом дальшої півгодини вона зупинялася, щоб спустити Барі на землю й дати руці перепочити. І щоразу ласкаво благала його бігти за нею. Удруге й утретє Барі звивався і виляв хвостом, але, крім цієї демонстрації задоволення, далі справа не йшла. Коли мотузка натягалася навколо шиї, він лягав долічерева, а раз навіть загарчав і люто огризнувся на повідець. Тому Непісе й далі довелося нести його на руках.
Нарешті вони вибралися на поляну. Це була крихітна галявина в самому серці лісу, більша за хижку лише в три чи чотири рази. Під ногами росла м’яка й зелена трава, густо всіяна квітами. Цією маленькою оазою протікав струмочок, через який перестрибнула Непісе, тримаючи Барі під пахвою. А на краю потічка стояв невеликий курінь зі свіжозрізаного смерекового та ялицевого гілля. Зазирнувши всередину, Непісе перевірила, чи все там було так, як вона залишила вчора. Полегшено зітхнувши, дівчина опустила на землю свою чотириногу ношу й прив’язала кінець бабішевого ременя до смерекової гілляки.
Барі підліз під стінку вігвама й, піднявши голову та широко розплющивши очі, став уважно дивитися на свою супутницю. Жоден рух Верби не лишався непоміченим. Вона так і сяяла зі щастя. Її сміх, солодкий і дикий, як пташині трелі, змушував серце Барі пульсувати із шаленою швидкістю. Здавалося, щеня от-от почне радісно стрибати з нею серед квітів.
На якийсь час Непісе наче забувала про Барі. Її дика кров вирувала з безмежної радості від перемоги над керівником факторії з Лак-Бейна. Вона ще й іще уявляла, як той борсається руками-ногами у водоймі, змальовувала образ його в їхній хижі, як він, мокрий і розгніваний, розпитує її батька, куди вона зникла. А батько, знизуючи плечима, каже, що не знає, що, імовірно, втекла в ліс. Їй і на думку не спадало, що, вчинивши так із Бушем Мак-Таґґартом, вона піднесла вогонь до динаміту. Вона й помислити не
