Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Але індіанці добре знали, у чому причина такого успіху. Вони називали його Напао-Ветику, тобто «людина-диявол». Сидячи біля своїх осяяних вогнем тіпі, вони вимовляли його ім’я пошепки, з огидою, так тихо, щоб навіть вітер не зміг його донести до Буша Мак-Таґґарта. Вони його боялися. Вони його ненавиділи. Вони вмирали від голоду й виснаження, і що міцніше він стискав свої залізні пальці, керуючи ними, то покірніше, здавалося, вони реагували на його владу. Цей чоловік мав мізерну душу, сховану в тілі грубіяна, що насолоджується безмежною владою. А тут, серед незайманої природи, куди не глянь на всі чотири сторони — його влада і справді не мала меж. На всій неосяжній довколишній території він поводився як кум королю й сват міністру. Тут діяли лише ті правила, що їх установив сам Мак-Таґґарт. Його підтримувала велика компанія. І в подяку за це він відправляв їй такі каравани з хутром, що перевершували всі сподівання. Власники компанії сиділи від нього за тисячі миль і тільки лічили грошву.
Утім, усі ці безчинства міг би викрити Ґреґсон. Він був контролером цього округу й відвідував Мак-Таґґарта раз на рік. Ґреґсон міг би доповісти компанії, що індіанці називають Мак-Таґґарта Напао-Ветику, бо той платить їм лише половину вартості хутра; міг би навести не один факт на доказ того, що керівник факторії протягом усієї зими ставить людей, які на нього працюють, на межу виживання, а мисливці на колінах вимолюють у нього свої кровно зароблені гроші, як і те, що він примушував жити із собою когось із місцевих дівчат або жінок. Але Ґреґсон мав із тих ревізій власну вигоду, тож щоразу, приїжджаючи в Лак-Бейн, проводив там два тижні легковажного життя. А на додачу до цього завжди привозив своєму домашньому жіноцтву дорогі хутра, отримані від Мак-Таґґарта.
Одного вечора, за тиждень після пригоди Непісе та Барі під скелею, Мак-Таґґарт сидів у своїй «коморі» під світлом олійної лампи. Відіславши червонощокого секретаря-англійця спати, він лишився сам. Уже шість тижнів щось його гризло зсередини. Шість тижнів тому П’єро привів Непісе в Лак-Бейн. Це було вперше за той час, коли Мак-Таґґарт тут керував. Дівчина й сколотила його спокій. Відтоді він не міг думати ні про що інше, крім неї. Двічі за ці шість тижнів чоловік навідувався до хижки П’єро. Завтра збирався туди знову. Про Марі, струнку індіанку з племені крі, що жила в його хижці, він уже геть забув, так само, як до Марі забував десятки інших дівчат. Тепер Мак-Таґґарт був перейнятий думками про Непісе. Ніколи ще не бачив він такої красуні, як донька П’єро.
Мак-Таґґарт уголос кляв П’єро, дивлячись на аркуш паперу. Уже цілу годину він виписував на нього з потертих і запилюжених бухгалтерських книг своєї контори якісь відомості. Цей П’єро стояв у нього поперек дороги. Згідно з записами батько П’єро був чистокровний француз, П’єро — напівфранцуз, а його Непісе, відповідно, — на чверть француженка. Утім вона була така гарна, що мало хто б міг запідозрити наявність у її жилах хоч двох крапель індіанської крові. Були б вони індіанцями з чипів’янів, крі, оджибве, догрибів — ніяких проблем не виникло б. Він скорив би їх своєю владою, і Непісе сама прийшла б до його хижки, як шість місяців тому сюди з’явилася Марі. Але на заваді стояв триклятий француз! П’єро й Непісе були інші. Однак…
Мак-Таґґарт зловороже посміхнувся й міцніше стиснув кулаки. Зрештою, хіба його влади не досить, щоб вирішити цю проблему? Чи наважиться П’єро заперечувати йому? Якщо так, то він вижене того чоловіка в тришия подалі від мисливських угідь, які дістались у спадок від батька та діда, а тим, своєю чергою, ще раніше в спадок від своїх предків. Він зробить із П’єро блукача й вигнанця, як зробив блукачами й вигнанцями багатьох інших людей, що потрапляли в його немилість. Жодне інше торгове поселення нічого не продаватиме П’єро й нічого не купуватиме в нього, якщо він облихословить його ім’я. У цьому й полягала його головна сила: факторський закон, що діяв уже не одне століття. Ця жахлива зла сила привела до нього Марі. Струнка темноока дівчина з племені крі ненавиділа його всім серцем. Та, попри свою ненависть, «берегла для нього домашнє вогнище» — так він міг пристойно пояснити її перебування тут, якщо взагалі була потреба в якихось поясненнях.
Мак-Таґґарт знову поглянув на помітки на аркуші паперу. Мисливські угіддя П’єро, що за тутешніми законами перебували в його повній власності, були надзвичайно цінні. Протягом останніх семи років П’єро отримував за хутро в середньому одну тисячу доларів щорічно, бо Мак-Таґґарт не насмілювався дурити П’єро так, як він обдурював індіанців. Одна тисяча доларів щорічно! П’єро, безперечно, подумає двічі перед тим, як усе це покинути. Мак-Таґґарт посміхнувся, зім’яв папірець і приготувався загасити світло. Під коротко стриженою бородою його обличчя розчервонілося від внутрішнього вогню, що палив його кров. Це було неприємне обличчя — суворе, безжалісне, що повністю відповідало прізвиську Напао-Ветику. Його очі блищали, чоловік коротко зітхнув і загасив вогонь лампи.
Прямуючи крізь темряву до дверей, Мак-Таґґарт знову посміхнувся. Можна сказати, що Непісе вже належала йому. Він буде нею володіти, навіть якщо доведеться забрати в П’єро його ЖИТТЯ. А ЧОМ БИ Й НІ? Це все було дуже просто. Один постріл на безлюдній мисливській стежці, один удар ножем — і хто про це дізнається? Хто здогадається, де дівся П’єро? І це все буде вина П’єро.
Під час останньої зустрічі з ним Мак-Таґґарт зробив відверту пропозицію: він готовий одружитися з Непісе. Так, він готовий навіть на таке — так і сказав. Керівник факторії повідомив П’єро, що як той буде його тестем, то одержуватиме подвійну ціну за хутра. А напівфранцуз вирячився на нього так здивовано й приголомшено, наче його щойно уперіщили палицею.
