Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

Хай там як, а сміливий старий Щербатий Зуб узяв на себе зобов’язання вирішити справу.

Уже звернуло з полудня, коли Барі втретє, а може, і вчетверте вийшов на греблю. Вона була двісті футів уздовж, але в жодному місці через неї не перекочувалася вода. Потік зі ставка йшов особливими вузькими шлюзами. Тиждень чи два тому Барі легко міг цією греблею перебратися на інший бік ставка. Але тепер у дальньому її кінці Щербатий Зуб і його інженери споруджували нову секцію загати і, щоб простіше виконувати цю роботу, затопили близько п’ятдесяти ярдів низини, де працювали.

Основна гребля зачаровувала Барі. Вона сильно віддавала запахом бобрів. Її верхня частина була висока й суха, там розміщувалися десятки гладко очищених маленьких заглибин, де бобри брали сонячні ванни. До однієї з таких заглибин і підійшов Барі, розлігся там і почав дивитися на тихий, спокійний ставок. Жоден звук не порушував післяобідньої тиші. Було враження, що всі бобри повимирали чи просто поснули — так тихо поводилися. Утім вони добре знали, що Барі був на греблі. Там, де він розлігся, сонце рясно кидало проміння, і від того було так зручно й приємно лежати, що за деякий час вовчук насилу тримав очі розплющеними. Зрештою, сон його здолав.

Як саме про це дізнався Щербатий Зуб, лишається загадкою. Хвилин п’ять потому без сплеску, без жодного звуку він з’явився за п’ятдесят ярдів від Барі. Кілька секунд бобер пробув у воді, майже не рухаючись. А тоді дуже повільно проплив уздовж усієї греблі через ставок. На протилежній стороні він виповз на берег і вже за хвильку сидів непорушно, наче камінь, дивлячись на ту частину греблі, де лежав Барі. І з усіх інших бобрів не виявляв ознак життя жоден, і скоро стало очевидним, що Щербатий Зуб мав лише одне на меті: ближче оглянути Барі. Опустившись у воду знову, він поплив уже прямо до греблі, а за десять футів від щеняти почав вилазити на гать, дуже повільно й обережно. Нарешті опинився на самісінькому вершечку.

За кілька метрів від нього в заглибині лежав Барі. Щербатий Зуб його майже не бачив, за винятком блискучої чорної спини. Щоб краще роздивитися вовчука, старий бобер розпластав свій великий хвіст і став на задні лапи, по-білячому притиснувши передні до грудей. У такій позі його зріст був аж три фути заввишки. Він важив десь сорок фунтів і чимось нагадував одну з тих товстих, добродушних, дурникуватого вигляду собак. Але його мозок працював надзвичайно швидко. Раптом бобер сильно ляпнув по греблі своїм хвостом, від чого Барі схопився, зразу ж побачивши Щербатого Зуба, і вп’явся в нього очима. Той і собі витріщався на Барі. Зо півхвилини ніхто не поворухнувся ні на тисячну частку цаля. А тоді Барі встав і замелькав хвостом.

Цього було досить. Опустившись на передні лапи, Щербатий Зуб спроквола підійшов до краю греблі й знову пірнув у воду. Куди й поділися його обережність і поспіх. Він гучно плавав у воді вперед-назад перед Барі, ніскілечки його не боячись. Зробивши так кілька разів, попрямував до найбільшої з трьох хаток і зник там. За п’ять хвилин новина про геройську вилазку Щербатого Зуба розлетілася всією колонією. Чужинець Барі був не риссю, і не лисицею, і не вовком. До того ж, він був дуже молодий і цілком безпечний. Тож тепер можна знову братися за роботу. Гра теж може бути відновлена. Ніякої небезпеки не було — так вирішив Щербатий Зуб.

Якби хтось прокричав ці факти мовою бобра через мегафон, реакція не могла бути швидшою. Барі, який усе ще стояв на краю греблі, відразу здалося, що ставок ожив від бобрів. Він ніколи до цього не бачив їх так багато за один раз. Вони з’являлися скрізь, і деякі з них підпливали на відстань десяти футів і дивилися на нього неквапливо й зацікавлено. Близько п’яти хвилин бобри, здавалося, не мали особливого об’єкта в полі зору. Тоді Щербатий Зуб сам попрямував до берега й виліз. Інші пішли за ним. З півдесятка робітників зникли в каналах, десь стільки ж узялися за вільхи й верби. Барі нетерпляче чекав Уміска та його приятелів. Нарешті він побачив, як четверо бобренят відплили від однієї з менших хаток. Вони виповзли на своє звичне місце для ігор — гладкий тванистий берег. Барі так сильно завиляв хвостом, що аж усе його тіло затряслось, і поквапився уздовж греблі їм назустріч.

Коли щеня вибігло на берег, Уміск був там сам і гриз довгу, щойно зрубану вербу, у той час, як інші бобренята товклись у густих заростях молодої вільхи.

Цього разу Уміск не втік. Він звів очі й спокійно подивився на Барі. Вовчук сів, премило й приязно виляючи хвостом. Кілька секунд бобреня дивилося на нього, а тоді так само спокійно повернулося до своєї вечері.

Роздiл 10

У житті кожної людини бувають моменти, що визначають дальшу її долю на добре чи зле. У житті Барі такою фундаментальною річчю став бобровий ставок. Куди б він пішов, якби не натрапив на той ставок, що б із ним далі трапилось, залишається загадкою. Але в його життя ввійшов ставок. Саме ця водойма заступила собою спогади про старий вітролом, а в бобрах щеня знайшло друзів, що певною мірою компенсували йому втрату Казана й Сірої Вовчиці.

Ця дружба, якщо тільки її можна так назвати, дійшла до певної межі. Щодня старші бобри звикали бачити вовчука поряд, і наприкінці другого тижня, якби Барі від них раптом пішов, вони б засумували за ним, але зовсім не так, як той засумував би за бобрами. З їхнього боку це була лише доброзичлива терпимість. Для Барі все було інакше. Він досі потребував материнської турботи; ним усе ще керували щенячі бажання, і малий нічого з тим зробити не міг. А коли наставала ніч, у нього з’являлося непереборне бажання йти до великої домівки бобрів, до Уміска та його товаришів і проситися нічліжанином.

Протягом цих двох тижнів, що минули після героїчної вилазки Щербатого Зуба на греблю, Барі шукав собі їжу за милю вгору по течії струмка, де водилося багато раків. Але його домівка була біля ставка. Ніч і більшу частину дня він незмінно проводив саме там. Спав біля самісінької гаті або й на ній, якщо погода сприяла. Бобри так до нього звикли, що почали вже його сприймати