Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

І вельми пожалівся Святослав на це слово, яке йому повідав Георгій, і сказав Святослав: «Господи! Поглянь на моє смирення! Скільки я поступався, не хотячи крові пролити християнської і отчини своєї погубити, [щоб] узяти Чернігів із сімома городами пустими, Моровійськ, Любеч, Оргощ, Всеволож, — адже в них сидять псарі лише та половці! А всю волость Чернігівську він сам держить із своїм синівцем[312]. І того йому не досить, а велить він мені іще з Чернігова піти, хоча хреста мені цілував, що не позаздриться забрати од мене Чернігів ніяким чином. Нехай бог усе розсудить і хрест чесний, що од нього ти мені одступаєш. Бо я, брате, не лиха тобі хотячи, бороню — не ходити, а хотячи тобі добра і спокою землі Руській».

А Ізяслав, дійшовши [до города] Мунарева, тут ждав синівця свого [Святослава Володимировича], бо його він послав був назустріч половцям диким, велячи їм поїхати до нього вборзі. Та прийшла йому вість, що Мстислав [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович], і галичани ідуть до Києва. І [коли] був він коло [города] Василева, то тут догнав [його] Святослав, синовець його, з багатьма половцями. І звідти пішов він до Білгорода і, прийшовши до Білгорода, став на Київській путі.

Мстислав же [Ізяславич] із двома братами ввійшов у Білгород. [І] стали [вої Ізяслава Давидовича] битися кріпко, приїжджаючи до города, а ті, з города виїжджаючи, билися завзято. Ізяславу тим часом прийшла більша підмога до Білгорода: прибув же до нього [хан] Башкорд із двадцятьма тисячами, отчим Святослава[313]Володимировича, — бо його мати[314]втекла була в Половці і вийшла за нього, [Башкорда]. Ізяслав тоді показував їм, [Мстиславу Ізяславичу з братами], полки свої, велячи їм вийти з города. [Але] вони не вийшли і стояли в городі дванадцять днів.

А була серед берендичів зрада: вони бо удавали, що мають намір битися, приїжджаючи до города, а входили в словесні зносини одні з одними. Призвідцями ж сьому були: Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій. І вони ото захопили були [боярина?] Кузьму Сновидича з хлопцем, які заготовляли покорм, і послали хлопця Кузьминого вночі, написавши йому свій знак [і] сказавши йому: «Іди в Білгород до Мстислава і скажи йому так: «У нас до тебе, княже, єсть і добро, і зло. Коли будеш ти нас [так] любити, як ото любив нас отець твій, і по городу нам даси по ліпшому, то ми на сім одступимо од Ізяслава».

Мстислав, рад бувши мові цій, послав до них із тим же хлопцем тої ж ночі [боярина] Олбиря Шерошевича, і згодився їм на все, чого вони волили, і на присягу до них ходив.

І настала полуніч, і поїхали берендичі і торки, кричачи, до Білгорода. Ізяслав тоді зрозумів зраду їх і, сівши на коня, погнав до стану їхнього, і побачив, що стан горить, і вернувся назад. Він узяв синівця свого Святослава Володимировича і Володимира Мстиславича,і побігли вони на Вишгород до [города] Гомія. І тут, у Гомії, він дождав княгині.

Княгиня ж утекла до зятя Гліба [Юрійовича] в Переяславль, а звідти поїхала на Городок [Остерський], та на Глібль, та на Хоробор, та на Ропеськ. Ярослав же Всеволодович, утішивши її і склавши їй честь у Ропську, допровадив її до Гомія, до Ізяслава.

Ізяслав тоді з княгинею пішов із Гомія до Вятичів і розграбував город [Облов], княгинин, [Катерини, жони] Святославової. А звідти він пішов у Вятичі і зайняв усі Вятичі за те, що Святослав [Ольгович] не пішов за ним, ні сина до нього [не] послав.

Святослав же, довідавшись, що [город] Облов узято і Вятичі зайняті, став домагатися добра Ізяславових бояр, і жон їхніх захопив, і взяв за них викуп.

Половці ж утекли од Білгорода на [город] Юр'єв. І багато їх захопили берендичі і юр'євці, а дещо їх у [ріці] Росі потопилося.

Мстислав же [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович] увійшли в Київ місяця грудня у двадцять і другий [день]. Мстислав тоді забрав багато добра Ізяславової дружини — золота, і срібла, і челяді, і коней, і скоту, і все одпровадив [до города] Володимира. Мстислав при цім, і Володимир, і Ярослав послали [послів] по Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, запрошуючи його до Києва на стіл, бо вони раніш цілували були йому хреста, що «ми тобі його домагаємось».

Ростислав тоді послав до них [бояр] Івана Ручечника і Якуна [Мирославича], мужа од смольнян і [мужа] од новгородців, сказавши їм, [князям]: «Якщо ви мене вправду зовете з приязню, то я таки піду до Києва на свою волю, щоб вам правдиво мати мене за отця собі і під моїм вам послушенством ходити. І се я вам заявляю: не хочу я Клима в митрополії видіти, тому що не взяв він благословення од святої Софії і од патріарха». Мстислав же завзято сперечався за Клима, кажучи так: «Не буде Костянтин у митрополії, бо він кляв мені отця». Іванко ж, почавши тяжкі переговори[315], пішов до князя Ростислава.

І прийшов він до Смоленська, і переповів усі речі князю своєму, і Ростислав послав сина свого найстаршого Романа до Києва із приязню, і зустрів його Мстислав у Вишгороді. Але тут сталася суперечка межи ними обома: Ростислав Клима не хотів митрополитом, а Мстислав Костянтина не хотів, який був висвячений патріархом [Костянтином] і великим собором Константинограда. Суперечка продовжувалася, і оскільки була вона запеклою межи ними, то тоді поклали оба [князі], що не сісти їм обом, [Климові й Костянтинові], на столі митрополичому. І на тім цілували вони удвох хреста, що привести їм іншого митрополита із Цесарограда