Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки
— Я не боюся — в мене кріс.
— Поганин — бездушник, такого куля не бере!
— А в чому його сила?
— Я не знаю.
— Ти дізнайся. Я буду чекати…
Хлопець пішов, а дівчина думає, як вивідати в поганина його таємницю?
Коли дідо вернувся додому, вона запитала:
— Скажи, у чому твоя сила?
— У вінику! — зареготав поганин. — Як у старої відьми.
Другого дня дівчина обклала віник золотом. Поганин здивувався:
— Що то, принцесо?
— Твоя сила.
Поганин так зареготав, що аж гора затряслася.
— Моя сила схована в печі.
Коли він пішов з дому, дівчина все золото висипала в жар. Поганин вернувся, а вона показує у піч.
— Що ти наробила! — розсердився дідо.
— Я твою силу так честую.
— Ти дурна! Моя сила таїться у тому, що я маю серце бугая!
Так у гніві він не спам’ятався, як виказав свою таємницю. А тоді вчинився бугаєм. Нараз люто заревів і вибіг за браму. Син вояка нічого не знав, що то є поганин, і не ховався перед ним. Бугай накинувся на хлопця. Той вистрелив. Бугай упав мертвим.
А дівчина вибігла з гори:
— Ой, то був поганин. Він може ожити. Треба його швидко порубати.
Бугая порубали, м’ясо склали у залізну бочку і аж так пустилися в дорогу.
Але куди вихід з підземного царства? Дорогою хлопець зайшов до тих відьом, що перед тим назвалися сестрами. І вони порадили:
— Звідси можна вийти через широку воду. Там побачиш човен, на якому плаває один старий беркут.
— А що то за беркут? — налякався хлопець.
— Той, котрого вбили в наземному світі. Тепер живе в підземному царстві, але літати тут не може. Возиться в човні.
— Як же мені з беркутом домовитися? — зажурився хлопець.
— А ти не журися, — сказали йому відьми. — Коли в того беркута стріляли, то він бачив двох. Тому не смій сідати у човен разом з дівкою, бо він вас потопить. Пусти наперед дівчину, а сам почекай.
Так воно й було. Вояків син переправив дівчину, а потому сів у човна сам. Але беркут, як побачив кріса, нараз кинувся убік. Човен перевернувся, хлопець почав тонути. А його кріс уже пішов на дно. В ту ж хвилину беркут відчув крила. Він схопив у пазурі того, що потопав, і вилетів у наземний світ…
Там леґеня вже чекала дівчина.
Та надійшла дуже темна хмара, полив огняний дощ. Беркут злетів і простер над ними свої широкі крила. Захоронив молодят від смерті, але сам згорів.
І нараз роз’яснилося. Тоді дівчина згадала, що вона з такого і такого царства — її з царського двору поніс лихий вітер. Дібралися вони до царя, а там дуже зраділи і дівчині, і хлопцеві. Справили їм велике весілля. Син старого вояка почав царювати, і всім жилося добре. А ще кажуть, що молодий цар заборонив у цілій країні стріляти в орлів-беркутів.
Побратим ватага зелених гір
Дьорка називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього впала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана і каже:
— Ади, паночку, моя біда без дощу росте — ноги стали як чужі. Дай мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та милосердя в пана, як у лисого волосся.
— У мене є кому пір’я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
— Де мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв, але я не годен до них доповзти. До мужикової біди доріг багато, а від біди — і стежки не видно.
Помахав Дьорко головою, зціпив зуби й подався додому. Вдома п’ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: каменя не вгризеш і дітей не виженеш із хати за ворота. А голод — псові рідний брат.
Дьорко покликав старшого сина.
— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Василько назбирав яблук й — до панського двору. Дідич шпацірував з гістьми перед будинком. Хлопчик поклонився.
— Ади, ненько послали вам, пане, подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і промовив згорда:
— О, видите, видите, як мене люблять сільські мужики? Щоднини мені дарунки приносять!
— Ви їх теж дуже любите?
— Го-го, ще й як! Як ся має твій ненько, хлопче? — спитав Василька.
— Як розбитий горнець. Лежать на печі…
— Спочивають?
— Ні. Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то смерека їм ноги поламала. Сидимо тепер голодні, а мама сердяться й кричать: «Що вам зварю? Нате, їжте мене…»
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би чоловікові соломи на перевесло, але перед гістьми дістав з кишені крейцера і простягнув хлопцеві:
— Йди собі, малий брехуне, — промовив невдоволено.
Василько поніс крейцера додому. Мати купила кукурудзяної муки й зварила чиру. Смачно повечеряли.
Та невдовзі голод припік знову. Дьорко сказав:
— Назбирай, Васильку, грушок і понеси панові. Може, за них щось дасть.
Хлопчак назбирав грушок і поніс до дідича. Той сидів з гістьми на ґанку. Василько дав панові грушки.
— Ненько сказали, щоб я вам поніс оцей подарунок.
Дідич посміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:
— Мужики про мене пам’ятають. Щоднини — дарунки…
— Ви для них, як рідний тато.
— Аякже, го-го… А як ся має ненько? — спитав хлопця.
— Лежить на печі, бо ваша смерека їм ноги поламала. Сказали, що вже будуть умирати, бо пухнуть від голоду.
Дідича аж пересіпнуло.
У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку в кишеню і дав хлопчакові мідного гроша.
— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже, йди…
Хлопчик побіг. За того гроша мати знов купила кукурудзяної муки, наварила чиру.
Минали ще дні. Голод визирав усім з очей. Дьорко сказав синові:
— Піди, Васильку, до Пруту, налови риби та й понеси панові. Може, ще дасть крейцера.
Син півднини вистояв у холодній воді і наловив повний кошик риби. Пішов з нею до панського двору. Дідич з порогу позирав, як працюють слуги.
Василько поклонився:
— Ненько сказали…
Пан почервонів.
— Якого дідька швендяєш тут? Нащо мені ваших грушок та яблук? Шуруй, жебраче, звідси, щоб і запаху твого тут не було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так тікав, аж п’яти губив. Далеко став, відхекався й пішов плачучи додому.
Коло високої гори, ніби з-під землі, виринув старезний дід. Взяв його на руки.
— Чого сумний, леґеню? — спитав.
— Та як не сумувати, коли
