Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

У Масачусетському технологічному інституті всі студентські братства влаштовують вечірки, на яких «вербують» новачків. Улітку перед початком семестру мене запросили на зустріч єврейського братства «Фі-бета-дельта» у Нью-Йорку. У ті часи, якщо ти був євреєм або ріс у єврейській сім’ї, шансів вступити в інше братство в тебе не було. Ніхто інший у твій бік навіть не подивиться. Не те, щоб я хотів возз’єднатися з іншими євреями, та й хлопці з «Фі-бета-дельти» не дуже переймалися, наскільки я єврей, — зрештою, я не вірив у всі ці ігри і релігією не цікавився. Хай там як, братчики поставили мені кілька питань і порадили скласти іспит з основ матаналізу екстерном, щоб не записуватися на цей курс восени, — добра порада, як потім виявилося. Мені сподобалися хлопці, які приїжджали в Нью-Йорк і «завербували» мене в братство, з двома я потім жив в одній кімнаті.

У Масачусетському технологічному було ще одне єврейське братство «Сігма-альфа-мю» — вони запросили мене в Бостон погостювати в них. Я прийняв запрошення і переночував у кімнаті на другому поверсі.

Наступного ранку визираю у вікно і бачу, як сходами піднімаються два хлопці з іншого братства (з якими я зустрічався у Нью-Йорку). До них вийшли хлопці з «Сігми-альфи-мю», виникла якась суперечка.

Я гукнув з вікна: «Агов, я лишаюся з тими хлопцями!» — і вибіг з гуртожитку, не розуміючи навіть, що всі вони змагалися за мою душу. Я не відчував жодної вдячності за цю поїздку, нічого такого.

Братство «Фі-бета-дельта» розкололося на дві фракції за рік до того і майже розпалося. Одна фракція була, так би мовити, «світська» — хлопці любили ходити на танці й ганяти на машинах, — а інша складалася з «мучеників науки» — ці хлопці світу не бачили поза навчанням і на танці навіть не потикалися.

Незадовго до мого вступу відбувся великий хурал, на якому дві фракції дійшли важливого компромісу. Вони вирішили возз’єднатися і допомагати одна одній. Усі студенти пообіцяли не опускатися нижче певного порогу успішності, у разі чого відмінники «підтягуватимуть» решту. З іншого боку, усі мали ходити на танці.

Якщо хтось не вміє призначити побачення, товариші йому допоможуть. Не вмієш танцювати — навчимо. Перша група вчила другу думати, а друга вчила першу спілкуватися у товаристві.

Мені це якраз підходило, бо я був не дуже товариською людиною. Я був такий сором’язливий, що коли доводилося забирати пошту і проходити повз старшокурсників, які сиділи на сходах із дівчатами, я просто кам’янів — не знав, як біля них пройти. Не допомагало навіть, коли дівчата казали: «А він симпатичний».

Невдовзі другокурсники запросили своїх дівчат із подругами навчити нас танцювати. Потім якось один хлопець навчив мене керувати машиною. Вони старалися зробити з інтелектуалів світських людей і навпаки — виходив добрий симбіоз.

Я ніяк не міг зрозуміти, що означає бути «товариським». Після того як старші товариші пояснили, як поводитися з дівчатами, я зустрів симпатичну офіціантку в ресторанчику, де мені якось трапилося обідати. Набрався духу і запросив її піти зі мною на наступні танці у братстві — вона погодилася.

Коли у братстві заговорили про пари на наступні танці, я сказав, що в мене вже є дівчина — я сам її знайшов. Я страшенно собою пишався.

Та коли старшокурсники дізналися, що я призначив побачення офіціантці, вони були шоковані. І мови бути не може, заявили мені, — потрібна «правильна» пара, і вони її знайдуть. Я почувався білою вороною, ніби став на дурну стежку. Вони вирішили взяти ситуацію під контроль — пішли в цей ресторан, знайшли офіціантку, відмовили її іти на побачення зі мною і знайшли мені іншу дівчину. Старшокурсники намагалися наставити блудного сина на шлях істини, але я вважаю, що вони були неправі. Я був тоді ще зелений, мені бракувало впевненості в собі, щоб захистити свій вибір.

Коли я складав «присягу», почалися різні випробування. Якось нас, новачків, із зав’язаними очима вивезли взимку кудись за місто і покинули посеред замерзлого озера за сотню метрів від дороги. Довкола пустка, жодних ознак цивілізації — ні будинків, нічого — ми мали знайти дорогу назад у братство. Ми були молоді, нестріляні й трохи налякалися — усі здебільшого мовчали, за винятком хлопця на ім’я Моріс Меєр. Він без упину жартував, каламбурив і радісно казав: «Ха-ха, чого хвилюватися, хіба це не кумедно?!».

Моріс нас просто вибішував. Він завжди йшов позаду і підсміювався над ситуацією — а решта тями не мала, де ми і як звідси вибратися.

Ми вийшли на перехрестя неподалік озера — будинків чи якихось орієнтирів усе ще не було — у який бік тепер іти? Тут Моріс каже: «Іти треба в цей бік.

— Звідки ти знаєш, Моріс? — роздратовано спитали ми.

— Усе просто: подивіться на телефонні дроти. У який бік дротів більше, там має бути телефонна станція.

Хлопцеві, який, здавалося, тільки жартує і нічого навкруги не бачить, спала класна ідея! Ми, не блукаючи, вийшли прямо в місто.

Наступного дня мав відбутися турнір з «багнюкингу» — першачки проти другокурсників (боротьба і різні змагання в багнюці). Пізно ввечері напередодні до нас завалюються другокурсники — з нашого братства і з інших — і «викрадають» нас: їм треба, щоб завтра ми були втомлені й програли.

Другокурсники досить легко зв’язали всіх — крім мене. Я не хотів, щоб хлопці з братства подумали, ніби я «слабак». (Спорт ніколи не був моїм козирем. Тенісний м’ячик, який перелітав через паркан, вганяв мене в жах — я ніколи не міг перекинути його назад, він летів на радіан нижче потрібного кута). Я подумав, що це нова ситуація, новий світ і можна заробити собі нову репутацію. Щоб не показати, що я не вмію битися, я бився щосили (не дуже розуміючи, що роблю) — зв’язати мене змогли тільки троє чи четверо хлопців, та й то не з першого разу. Старшокурсники відвезли нас у якийсь будинок у глушині і прикували до дерев’яної підлоги великими скобами.

Я по-всякому намагався визволитися, але старшокурсники нас стерегли, і мені не вдалося. Виразно пам’ятаю