Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Коли я вчився у старших класах, у нас була команда з алгебри — п’ятеро осіб. Ми змагалися з іншими школами. Сідали в ряд — напроти сиділи суперники. Учителька-ведуча відкривала конверт, на якому було написано «45 секунд», писала задачу на дошці і казала: «Час пішов!» — насправді часу було більше, бо можна було думати, поки вона пише. Гра полягала в тому, що вам давали аркуш паперу, на якому можна було написати і зробити що завгодно — рахувалася тільки відповідь. Якщо відповідь була «шість книжок», то достатньо було написати цифру «6» і обвести її колом. Якщо цифра була в колі — відповідь зараховували, інакше — ні.

Було зрозуміло, що традиційним, звичайним шляхом отримати відповідь за цей час було майже неможливо. Якщо почнеш вираховувати: «а — це кількість червоних книжок», «б — кількість синіх книжок», плюс туди, мінус сюди, поки не отримаєш «6», — не встигнеш. Автори завдань завжди закладали трохи менше часу, ніж треба. Доводилося мізкувати, як побачити рішення раніше. Іноді відповідь спадала на думку одразу, іноді треба було щось вигадувати і йти обхідним шляхом, у кожному разі рахувати треба було дуже швидко. Це була прекрасна практика, у мене виходило все краще і краще, і врешті-решт я став капітаном команди. Я навчився швидко рахувати, і в університеті мені це дуже згодилося — я моментально знаходив розв’язок.

Крім того, я придумував у старшій школі задачі й теореми. Тобто коли займався математикою, то шукав їй практичний, реальний застосунок. Я придумав кілька задач про прямокутні трикутники, але замість давати довжину двох сторін і просити знайти третю, я давав різницю двох сторін. Ось типовий приклад: є флагшток, з вершечка якого звисає мотузка; якщо мотузка вільно звисає, вона довша флагштока на метр, а якщо її натягнути — на два, — яка висота флагштока?

Я вивів кілька типових рівнянь для таких задач і помітив певний зв’язок, можливо, це було sin2 + cos2 = 1, щось тригонометричне. За кілька років до того, як мені було одинадцять-дванадцять, я взяв у бібліотеці книжку з тригонометрії, але все вже підзабув. Пам’ятав тільки, що тригонометрія — це про співвідношення синусів і косинусів. Тож я почав виводити ці співвідношення, креслячи трикутники, і все довів самостійно. Узявши синус кута у п’ять градусів за відоме, я через свої формули розрахував синуси, косинуси і тангенси кожних п’яти градусів.

Через кілька років, коли ми проходили тригонометрію у школі, я переглянув свої записи й побачив, що хід моїх доведень відрізняється від підручника. Іноді я не помічав простішого розв’язку і блукав кружним шляхом, а іноді підручниковий варіант був набагато складнішим, ніж мій. Іноді я перегравав авторів підручників, іноді — вони мене.

Коли я колупався у тригонометрії, мені не подобалися традиційні символи синуса, косинуса, тангенса і т. ін. Я прочитував sin f як s, помножене на і, помножене на n, помножене на f. Тож я придумав свій знак по аналогії зі знаком квадратного кореня — сигма з довгим верхнім штрихом, а під нею f (). Тангенс я позначав так само подовженою літерою тау (), а косинус — чимось середнім між літерою гамма і знаком кореня ().

Арксинус я позначав сигмою «навпаки» — спочатку лінія, під якою стояло значення, а потім дзеркальна сигма (). Ось що таке справжній арксинус, а не це божевільне sin-1 f, як у книжках. Для мене sin-1 означало 1/sin, тобто щось протилежне синусу. Мої символи були кращими.

Мені не подобався знак функції f(x) — я розумів його як f, помножене на x. Не подобалося і dy/dx — завжди виникала спокуса скоротити d, тому я придумав інший знак, щось схоже на амперсанд (&). Логарифми я позначав подовженою вправо літерою , над якою ставив число, від якого брав логарифм і т. д.

Я вважав свій варіант нічим не гіршим, якщо не кращим, за стандартний, адже не має значення, які саме символи використовувати, але виявилося, що значення таки є. Пояснюючи щось однокласнику, я захопився і почав писати своїми знаками, він спитав: «А це що за хрінь?!». Тоді я зрозумів: якщо хочеш говорити з іншими, треба використовувати стандартну мову, — і закинув свою систему.

Також я придумав набір знаків для друкарської машинки, щось типу мови програмування фортран, щоб мати змогу друкувати рівняння. Ще я ремонтував друкарські машинки скріпками і гумовими стрічками (тоді вони не рвалися так, як теперішні каліфорнійські), але я не був професійним ремонтником — просто регулював так, щоб вони працювали. Мене цікавило передусім, чому щось поламалося — у чому причина; я сприймав це як цікаву ломиголовку, загадку.

Мені було років сімнадцять-вісімнадцять, коли якось улітку я працював у тітки в готелі. Не пригадую, скільки мені платили — десь двадцять два долари на місяць, щось таке, — я працював позмінно офіціантом або портьє: один день тринадцять годин, другий — одинадцять. Після обіду портьє мав відносити молоко місіс д. (вона пересувалася в інвалідному візку й ніколи не давала чайових). Отакий був світ: працюєш цілий день на ногах і нічого не отримуєш, і так день у день.

Це був курортний готель біля моря неподалік від Нью-Йорка. Чоловіки їздили в місто на роботу, а жінки залишалися вдома і грали в карти — ми виносили їм столи для бриджу. Вечорами чоловіки грали в покер — ми теж виносили їм столи, міняли попільнички і т. д. Я працював на ногах до ночі, іноді за північ, справді по одинадцять-тринадцять годин на день.

Деякі речі мені не подобалися, наприклад, чайові. Я хотів би, щоб нам просто платили більше і ніяких чайових. Але коли я запропонував це начальниці, вона розсміялася і всім казала: «Річард не хоче чайових, хі-хі-хі, він не хоче чайових, ха-ха-ха». У світі повно самовпевнених дуреп, які нічого не розуміють.

У готелі були чоловіки, які, повертаючись з роботи, вимагали, щоб їм негайно несли лід для випивки. Зі мною працював ще один хлопець, справжній портьє. Він був старший за мене і набагато професійніший. Якось він сказав:

— Слухай, отой тип Унгар ніколи не лишає чайових, навіть десяти центів. Наступного разу, коли він попросить льоду, нічого не неси. А