Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Сергій ледь не похлинувся — ти диви, і це падло вже знає! Як би не довелося ще додатковими відсотками ділитися. Але сказав інше:

— Звичайно, він в отказ пішов. І правильно зробив — здоровіший буде. І він, дорогий мій, про наркоманів цих тобі спиздів! Суспільство якраз буде за, воно б усіх на ланцюги посадило, хто не вони. Це Ройтман прознав за людей цих і забздів. Відвалив.

— Блядь…

— Так я тобі скажу, і це ще не все! Я не знаю, в курсі ти чи ні, але Олег-то діда вашого усипив. Шо ти дивишся? Да, він нам всім тоді говорив, шо скіки можна Тарасу мучи­ти­ся? А мене відвів убік, каже, думає про це. І хто-то з ваших робітників почав за це пиздіть у селі. Уже чутки ходять… А якщо дійдуть? А якщо піднімуть тіло й аналіз, що там по крові? Тоді ж можуть вообще все конфіскувать у пользу держави, як нажите внаслідок злочину.

Сергій здав свій останній козир, протер обличчя й струсив піт з долоні на землю. Андрій тер очі — спробуй пере­трави таке… Все й одразу впало на цю дурну голову, і страшно уявити, що в ній зараз коїться…

Вони довго мовчали, потім Андрій відкинувся на спинку й подивився на них:

— А квартиру коли можна подивитися?

І це був фініш. Вони його дотиснули. Сергій налив собі, навіть не запропонувавши Ігорю, хильнув дозу в один ковток, крякнув і сказав малому:

— По квартирі в будь-який час. А по грошах… Я можу взяти службову машину, на мигалці, і поїхати з тобою, коли треба буде забрати гроші. Хочеш, відвезу тебе в банк, покладеш на себе? Щоб ти не переживав, поняв?

Син його старого друга хлюпнув носом і сказав:

— Спасибі, дядь Серьожа.

— Нема за шо, — відповів йому капітан і подумав, що от це — щира правда. Дійсно, нема за що дякувати.

— Пропоную це діло відмітити. — Ігор взявся за пляшку.

Підійшла Юля, принесла ще закусі, забрала брудні тарілки, подивилася на Андрія й спитала:

— Так а баню вам розпалювати сьогодні?

Той тільки знизав плечима, а Ігор радісно підтримав пропозицію:

— Да! Давно ж збирались. Правда?

— Та робіть що хочете. — Андрій встав. — Я до Свєтки пішов.

— Правильно, — Ігор тепер був за будь-яку ініціативу, — хороша дєвочка! І видно, що тебе любить. Так що, ми тоді паримося, ждем тебе?

— Робіть що хочете, — повторив малий. — Хочете — партеся.

— Головне — ти не парся, — знайшовся Ігор, засміявся й пішов давати Анжеліці завдання розтоплювати баню. Андрій вийшов за ворота, а Сергій дивився у свій келих і думав про те, що багатьом людям, яких він знав, треба було б якось сісти разом за стіл і випити по повному стакану отрути.

12

Давно-давно, коли на пагорбі стояли лише сарай та мала хата, у якій жив Тарас із бабою й Олегом, а з живності були тільки кури й кілька свиней, весь простір на пласкій вершині займав город. А там, де він закінчувався та починався обрив, стояв туалет. Бігати до вітру було далеко, проте краєвид, який звідти відкривався, перебивав усі недоліки розташування.

Анжеліка розповідала, що Тарас так любив той туалет, що залишив його на місці, коли хутір почав розростатися. Тільки ретельно утеплив, щоб взимку не піддувало. Велику хату вже будували як слід — із санвузлами на кожному повер­сі, навіть до малої провели все, що треба. А старий туалет дід лишив для себе — любив він тут засісти й дивитися на ріку, на ліс на іншому березі, а може, й на світ загалом.

Тепер від сторонніх очей його закривав свинарник і можна було його не цуратися. Після того як дід уже не вставав, туалет підхопила Анжеліка, трохи підлаштувала під себе, бо у звичному їй було незручно. Ото закурить там люльку й може сидіти довго, особливо коли тепло — хороше місце, ще й зроблене на совість, завжди гріє душу й тіло.

А зараз, коли вже завгоспка прийняла Гюльчатай за свою, дала їй ключа й від святая святих. Тільки просила заздалегідь попереджати, щоби їхні графіки відвідування «кабінету» не перетиналися, а то, бува, вже налаштуєшся на справу, а там зайнято. І ніби не діти вже давно, а навіть якось соромно стукатися й питати: «Ну шо там?»

Сьогодні, щойно Серьога почав визвірятися на Лилєкей, карлиця відіслала подругу якомога далі від міліцейського ока — на кухню. Треба було насипати всім борщу, нарі­зати закусь, а Леся Андріївна вже пішла. З того часу, як розбіглися робітники, готувати на чотирьох осіб, вклю­чаючи себе, їй було западло — прийде, щось наварить і в обід іде собі.

А сьогодні вона ще й пішла переможницею, бо виграла в Анжеліки кіло цукерок «Ромашка» — отримала, зважила, підкинувши в руці, і гордо понесла додому себе з призом та власним паспортом у кишені. Спір-то як раз і стосувався паспорта — напередодні вийшла в них важка розмова про минуле.

Анжеліка після сніданку подивилася цікаву передачу по телевізору й приперлася на кухню розповідати, що бачила. А показали їй там заводи, поля, комбайни й величні космічні кораблі, на які вона після дитячого побачення з живим Гагаріним ледь не молилася. І почала завгоспка голосити — як їй шкода тієї країни.

У Лилєкей власної думки з цього приводу якось не склало­ся — їй завжди не подобалося те, що відбувалося навколо, але, ймовірно, їй могло просто не щастити — така карта пішла, таку пайку видали. Проте Леся Андріївна завелася, наче ведмедиця навесні — все їй раніше було погано, а тепер хоч можна жити. Й одним із підтверджень стала історія про те, що її родина раніше стояла в черзі на килим три роки, а тепер його можна купити за годину, були б гроші.

І що в неї навіть у паспорті збереглася відмітка «ковер куплен» з датою, яку тоді ставили людям, чия черга нарешті настала — щоб вони якийсь час не могли претендувати на ще один килим. Анжеліка підняла кухарку на сміх — кричала, що такого не може бути, що в її діда було на кожній стіні по килиму.

Ну, і забилися вони на кіло цукерок. Тому завгоспка тепер сама бігала з тацею, а кухарка вже була вдома, пила, мабуть, чай з десертом і дивилася по телевізору іншу програму, в якій розумні люди доводили, що тепер живеться значно краще, ніж тоді.

Лилєкей за цей час навчилася доїти корів — Анжеліка радо скинула на неї тягар, бо ці тварюки були для неї завеликі. Зранку подоїла, здала діду Семену, який збирав їх по селу, пас весь день, а ввечері приводив. Потім погодувала курей і вже збиралася дати свиням, щоб відразу й засісти поруч, на обриві, як тут приїхали ці нові боржники й решта позивів зникла сама собою.

Лише закінчивши з закуссю, вона нарешті пішла до свиней, а потім уже сіла в туалеті, закріпивши двері каменюкою, щоби раптом не закрився краєвид. Вона сиділа, кури­ла й думала про воровку Лєру, яка одного разу не вийшла з бані. Мабуть, колись