Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Будучи незрячою, Сіра Вовчиця просто знала, коли ніч, гасячи сонячне проміння, змінює день, а коли після місячної ночі знову настає день. Лише тоді, як вона відчула тепло сонця на спині, неспокій переважив у ній обережність. Спроквола підійшла вона до річки, повсякчас нюшкуючи повітря й тихенько підвиваючи. У повітрі більше не відчувалося запаху диму, не могла вона вловити й людського запаху. Тоді своїми ж слідами пішла назад до обмілини, зупинилася біля гіллястого куща, що звисав над берегом, і почала прислухатися. За малу годину вовчиця спустилася на берег, прямо на те місце, де під час водопою Казана наздогнала куля. І там своїм носом винюхала на піску запах ще мокрої й гарячої Казанової крові. Вона знала, що це була кров її пари, бо скрізь навколо був його запах, змішаний із людським запахом Сенді Мак-Тріґера. Сіра Вовчиця винюхала на піску канавку, сформовану після того, як чоловік протяг собаку по всьому берегу прямо до свого каное. Знайшла вона й повалене дерево, до якого був прив’язаний Казан. Далі натрапила на один із двох кийків, котрий використовував Сенді для упокорення Казана. На кийкові були залишки його крові й шерсті. І от тоді Сіра Вовчиця сіла, закинула сліпу морду вгору, і з її горла полетіло на крилах південного вітру на багато миль довкола виття. Ще ніколи Сіра Вовчиця так не квилила. Це було не просто виття в місячну ніч, це не був заклик до полювання чи повідомлення про бажання спаруватися. Це болісне оплакування своєї пари. Один раз завивши, Сіра Вовчиця знову пішла до куща над річкою, лягла там, розвернувши своє обличчя до струмка.
Дивний страх сповив її. Вона давно вже звиклася зі сліпотою, але ще ніколи не була зі своєю темрявою наодинці, адже її завжди охороняла Казанова присутність. У кущах, за кілька ярдів від неї, почулося квоктання куропатви. Цей звук долинав, неначе з потойбіччя. Біля самісіньких її лап зашаруділа польова миша, і Сіра Вовчиця спробувала її хапнути зубами, та натомість лише поточила зуби об каміння. Плечі вовчиці нервово сіпались, вона тремтіла, неначе в морозовицю. Її знову лякала темрява, що закривала від неї світ, і вона терла лапами свої сліпі очі, наче це могло їх знову відкрити для світла. Рано-вранці Сіра Вовчиця ще раз побрела на рівнину, але тепер тут наче все було по-іншому. Це її лякало, тож вона повернулася на берег і вляглася під деревом, де лежав був не так давно Казан. Тут страх її не діймав, певно, через те, що в цьому місці сильно відчувався Казанів запах. Цілу годину вона лежала нерухомо, умостивши голову на кийках з його шерстю і кров’ю. Ніч застала її тут. А коли на небі зійшли місяць і зорі, вовчиця знову вляглася під деревом в утвореній на білому піску тілом Казана заглибині.
На світанку вона спустилася до струмка попити води. Сердега не могла бачити, що прийдешній день був майже такий же темний, як і ніч. А все через густо-сірюще, майже чорне небо, що тяготіло штормом. Проте вона могла внюхáти його ознаки в задушному повітрі, відчувати спалахи надломлених блискавок, що зміїлися з південного заходу. Віддалений гуркіт грому озивався все голосніше, і Сіра Вовчиця знову забилася під дерево. Кілька годин над головою вирувала справжня буря, а її схованку заливало дощем. Коли все скінчилося, вона вийшла зі свого укриття геть вимучена. Марно намагалася знайти вовчиця хоч якийсь Казанів запах. Кийок обмило начисто, там, де пролилася Казанова кров, пісок знову був білий. Навіть під колодою не лишилося жодної ознаки його присутності.
До цього часу тільки страх самотності в цілковитій темряві гнітив Сіру Вовчицю. Та з настанням дня вона відчула ще й голод. Саме він змусив її покинути піщану обмілину і знову вернутися на рівнину. Не раз і не двічі відчувала вона запах здобичі, але щоразу тій вдавалося вислизнути. Навіть загнаній під корінь дерева польовій миші — і тій пощастило втекти від зубів.
Тридцять шість годин тому Казан і Сіра Вовчиця залишили на рівнині за милю чи дві звідси половину впольованої здобичі. Тоді вони зловили великого зайця, і Сіра Вовчиця вирішила податись у той напрямок. Щоб знайти його, їй не потрібен був зір. У неї незвично гостро було розвинене шосте чуття тваринного царства — відчуття орієнтації. Голубкою полетіла вона крізь кущі прямо на те місце, де вони приховали зайця. Та її випередила полярна лисиця: пообідавши, та лишила після себе тільки розкидані рештки хутра. Та і їх уже доїли птахи й жуки. Отак голодною й повернулася Сіра Вовчиця назад до річки.
Тієї ночі вона знову спала на тому ж місці. Тричі кликала Казана, та відповіді не було. Густа роса змила з піску останній запах її пари. Однак і того, і другого дня Сіра Вовчиця знай принюхувалася до білого піску. На четвертий день без’їжжя відчуття голоду було таким сильним, що вона почала гризти вербову кору, зробивши саме тоді відкриття. Вовчиця пила воду з річки, аж от її чутливий ніс торкнувся чогось гладкого, що мало живий запах. Це був один із найбільших річкових молюсків північних широт. Вона пригребла його на берег, обнюхала гладеньку мушлю, а тоді роздушила її зубами. Ніколи в житті не куштувала Сіра Вовчиця солодшого м’яса, ніж те, що знайшла всередині, тож почала полювати на інших молюсків і знайшла їх доволі багато. Вона їла і їла, аж доки не втамувала свій голод. Ще три дні піщана обмілина годувала її.
А тоді однієї ночі їй почувся поклик, що змусив тремтіти тим дивним хвилюванням, що можна було б назвати надією. Розбризкуючи місячну порошу, бігала вона по піску взад-вперед, збуджено повертаючи підняту голову на північ і на південь, на схід і на захід. Вовчиця уважно слухала, ніби намагаючись зрозуміти, з якого ж боку м’який вітер ночі несе до неї шепітливу вабу чудового голосу. Їй здавалося, що поклик лунав із південного сходу. Там, саме там, за далеким глухим північним лісом, був
