Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
— Пам’ятаєш?.. Здається, минуло стільки років, як Казан залишив нас тут. Вона була там, на обмілині, кликала його, пам’ятаєш? — Її губи злегка затремтіли. — Цікаво, куди вони пішли?
Їхня хижка стояла на місці, нічого в ній не змінилося. Хіба тільки по стінах повився багряний дикий льон, а надворі виросли зарослі молодих дерев і високої трави. Сім’я почала обживатися. День за днем щоки в Жанни набували здорового рожевого кольору, ніжний дзвінкий голос знову співав пісень. Жаннин чоловік очистив стежки від старих пасток, а його дружина й маленька бешкетниця Жануся, що вже вміла говорити, перетворювали хижку на затишну оселю. Одного разу чоловік повернувся додому пізно, і коли зайшов у дім, то побачив, як збуджено світилися сині Жаннині очі. Її голос тремтів.
— Ти чув його? — запитала вона схвильовано. — Чув той поклик?
Він кивнув, погладжуючи її м’яке волосся.
— Я був за милю на болоті, — сказав він. — Я його чув!
Жанна міцно стисла чоловікові руки.
— Це був не Казан, — сказала вона. — Я б упізнала його голос. Але мені здалося, що такий же поклик ми чули тоді на піщаній обмілині. Так кликала Казана його пара.
Чоловік задумався. А Жанна все сильніше стискала його руки. Вона швидко й схвильовано дихала.
— Пообіцяй мені дещо, — попросила вона. — Пообіцяй мені, що ніколи не стрілятимеш у вовків, навіть не поставиш на них жодної пастки.
— Я вже думав про це після того, як почув поклик, — відповів він. — Даю тобі слово.
Жаннині руки обвили його шию.
— Ми любимо Казана, — прошепотіла вона. — А ти можеш ненароком убити його або її.
Раптом вона зупинилася. Обоє прислухались. Крізь прочинені двері до їхніх вух знову долинуло вовче виття. Жанна кинулася до дверей, чоловік побіг за нею. Разом вони безмовно стояли, а тоді Жанна, схвильовано дихаючи, показала на зоряну рівнину.
— Слухай! Слухай! — крикнула вона. — Це її поклик, він лунає зі скелі Сонця!
Жанна побігла в ніч, забувши, що позаду неї біжить її чоловік і сама на своєму ліжку лишилася її донечка. За якийсь час вони почули протяжне виття-скімлення у відповідь. Воно лунало, наче вітер, по всій рівнині на багато миль довкруги. Це кинуло Жанну в такий дивний захват, що вона почала уривчасто дихати, ледь не ридати.
Жінка пішла далі рівниною, а тоді зупинилась у золотому сяйві осіннього місяця й зір, що гасилось у її волоссі й очах. Минула не одна хвилина, перш ніж знову почулося виття. Цього разу воно було так близько, що Жанна приклала складені долоні до рота й крикнула понад рівниною, як за старих часів:
— Казане! Казане! Каза-ане!
На вершині скелі Сонця Сіра Вовчиця, худа, змарніла з голоду, почула крик жінки, і її виття перетворилося на тихе скавчання. А далі на півночі швидка тінь на мить зупинилась і стояла під світлом зір, мов кам’яна. Це був Казан. Його немов обдало вогнем. Кожною клітиною він розумів: тут його дім. Колись дуже давно тут він жив, любив, бився, і всі його нечіткі спогади, чи то пак сни, нараз зринули в пам’яті, повернулися до нього, мов живі істоти. І все тому, що через усю рівнину до нього линув Жаннин голос!
Жанна стояла в сяйві зір, напружена, сполотніла, коли з блідого місячного туману виповз Казан. Він важко дихав після шаленого бігу, увесь час тихо й жалібно квилячи. І Жанна кинулася назустріч, простягши до нього руки. Вона знову й знову промовляла його ім’я. Чоловік тим часом стояв і зачудовано дивився на них, його обличчя випромінювало нове глибоке розуміння. Тепер він не мав ні краплини страху перед цим вовкопсом. Жанна обійняла велику кудлату голову Казана, притисла до себе, заплакала, а Казан радісно заскавучав. Чоловік стояв поруч, міцно стиснувши руки й дивлячись на скелю Сонця.
— Боже мій, — зітхнув він. — Та це… Це просто…
Неначе у відповідь на його думки над рівниною ще раз почувся згорьований поклик самотньої Сірої Вовчиці, що шукала свою пару. Швидко, ніби від схльосту батога, Казан схопився. Йому вже байдуже було до торкання Жанни, її голосу, присутності чоловіка. Уже за мить він зник, а Жанна кинулася до чоловіка й відчайдушно взяла його обличчя двома руками.
— Тепер ти віриш? — спитала не голосом, а порухом уст. — Тепер ти віриш у Бога мого світу? Бога, що жив увесь час зі мною, Бога, що дає душу диким істотам, Бога… що звів нас усіх разом… ще раз… удома?
— Вірю, моя Жанно, — прошепотів чоловік і ніжно пригорнув її до себе.
— І ти розумієш тепер, що означає «Не вбивай!»?
— Крім того, що це дає нам життя, так, я розумію, — відповів він.
Чудові сині очі жінки зоріли, а її теплі м’які руки гладили його обличчя.
— Казан і вона… ти і я… дитина! Ти шкодуєш, що ми повернулися? — запитала вона.
Він так міцно притис її до грудей, що Жанна не розчула, що чоловік їй шепотів, торкаючись губами до її м’якого теплого волосся. Ще кілька годин вони сиділи при світлі зірок перед дверима своєї хижки, але жодного разу так і не почули більше самотнього поклику зі скелі Сонця. Жанна і її чоловік усе зрозуміли.
— Він прийде до нас завтра, — сказав нарешті чоловік. — Ходімо спати, Жанно.
Разом вони ввійшли в хатину.
І того вечора опліч одне одного Казан та Сіра Вовчиця знову полювали на залитій місячним сяйвом рівнині.
Барi, Казанiв син
Передмова
Після виходу друком двох моїх книжок про тварин — «Казан, Вовкопес» і «Цар Ґрізлі» — багато прихильників дикої природи надіслали мені сотні листів із запитаннями про природу. Тому в цій передмові до третьої книжки з моєї серії, «Барі, Казанів син», буде дещо більше, ніж просто бажання описати життя дикої природи, тут буде щось, на основі чого написані ця й решта книжок серії.
Я ніколи не любив проповідей на сторінках творів. Це те саме, як накинути повідець на шию читача, котрий ні про що не здогадується, і почати тягти його шляхом, який буде йому геть не до вподоби. Але якщо самі факти й істина формують у читачевій голові певну думку, то цілі досягнуто. Це те, на що я сподіваюсь у своїх книжках про природу. Американський народ ніколи не був любителем дикої природи, до неї ми завжди ставилися по-мисливськи, із рушницею напереваги.
Ви можете запитати: яке право має такий колишній знищувач дикої природи, як я, скаржитися? Жодного, запевняю вас. У мене двадцять сім рушниць,
