Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
«Палімпсести» — найвідоміша книга Василя Стуса, хоча досить часто її авторський варіант плутають із однойменною збіркою, впорядкованою Надією Світличною та Юрієм Шевельовим, і виданою за кордоном у 1986 році. Справа ускладнюється ще й тим, що існує дві авторські редакції «Палімпсестів», які мають доволі значні розбіжності між собою. Перша з них упорядкована Василем Стусом під час магаданського заслання. «Потреба формування збірки постала перед В. Стусом у 1977 році. Майже екзистенційна самотність у робітничому гуртожитку, важка праця у штольні, неможливість вирішення особистих проблем — все це змусило поета зосередитися винятково на формуванні збірки, аби довести до логічного завершення те, що виливалося на папір протягом довгих п’яти літ», — пише Дмитро Стус[12]. Сам Василь Стус називав у листах магаданську версію «меншим корпусом палімпсестів», сподіваючись за сприятливіших обставин вибудувати збірку у більш повному форматі. Під час нетривалого, дев’ятимісячного періоду між двома ув’язненнями, він, перебуваючи в Києві, заходився формувати новий корпус «Палімпсестів», однак праця була перервана арештом у травні 1980 року. І «київська», і «магаданська» версії подані в нинішньому виданні повністю. Зроблено це з огляду на ту обставину, що обидві редакції є по-своєму самодостатніми, а водночас взаємодоповнювальними, що дозволяє читачеві краще зрозуміти авторський задум. Адже, як резонно зауважує Дмитро Стус, «поневаживши традицію української поезії, де домінантою виступає не цілісність (хоча й вона, безперечно, важлива), а окремий вірш, на рівні якого й провадяться літературознавчі дослідження, Василь Стус почав творити якусь суцільну поетичну сув’язь-сповідь, прагнучи максимально повно та концентровано відтворити свій життєвий шлях, свої почування, врешті, своє розуміння правди життя»[13]. Ясна річ, якби поет був достеменно певний, що «Веселий цвинтар» і «Час творчості» збереглися, ба більше — що після розпаду СРСР конфісковані в нього рукописи повернуть родині, ми мали би справу з докорінно відмінними «Палімпсестами». Вважаючи, проте, що обидві згадані збірки знищені каґебістами, Стус включає до «Палімпсестів» усе те, що збереглося в пам’яті, прагнучи якомога більшу кількість творів переслати в листах на волю. Так починає снуватися основний сюжет цієї книги, коли одне письмо затирає інше, коли віщі вірші доповнюються розповідями про їхнє збування, а спогади і сни про свободу заступають собою оточену колючим дротом яву. «Палімпсести» — це насамперед видатний людський документ, а вже потім художній твір; у ньому збережено самотні розмови душі з собою, soliloquia, самозвіт і самосповідь, які засадничо не можуть бути завершеними. Через відсутність зовнішніх подій в ізольованому житті в’язня, по вінця переповненому емоційною і сенсорною депривацією, вся його увага зосереджується на подіях внутрішніх, коли кожний спогад і кожний сон є грандіозною новиною, а щойнорозквітла нагідка робить зайвими і неістотними останні інформації про суспільно-політичне життя країни Рад. Змінюються масштаби сприйняття: буденні речі постають сакральними, натомість високі слова, просотані хай там якою ідеологією, виявляються беззмістовними:
Схились до мушлі спогадів — і слухай: усе, чого не зволиш, донесе насторчене од ночування вухо, що, як не ошукає, то спасе і визволить із німоти і тиші і від тяжкої — з кулаки — журби. В глухому замурованім узвишші туркочуть до світ-сонця голуби. Поверне все — ні в чому не відмовить і обдарує певністю сповна блакитна мушля, та, що луни ловить і від вслухання стала голосна. («Схились до мушлі спогадів — і слухай…»)
Вибудовуючи «Палімпсести» як цілісну картину внутрішнього світу, а не звичайну суму написаних за п’ять років віршів, Стус вдається до рідкісного в українській поезії прийому, коли останні рядки вірша завдають тему вірша наступного. Особливо це помітно у «київській» версії, де, скажімо, поезія «Верни до мене, пам’яте моя!» нерозривно пов’язана з наступною «Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі…», де «не крийся руками» із вірша «За читанням Ясунарі Кавабати» дзеркально відображається в подальшому «Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки…».
Редукція публічної і колективно значущої подієвості не означає, однак, цілковитої байдужості до історії, яка розгортається в паралельному світі за колючим дротом. Радше навпаки: «Палімпсести» спрямовані на прочитання і зрозуміння, бо тільки прочитаний твір є воістину збереженим. Стус чудово знає, як багато найдорожчих його серцю людей схиляються над цими дрібно списаними аркушами, скільки змістів розкривається для них у цьому аскетичному письмі. Але не можна не помітити й іншого. Якщо виключити з «Палімпсестів» вірші, котрі входили до «Веселого цвинтаря» і «Часу творчості», то перед нами постане велична і сумна картина вичахання творчого пориву, коли дедалі зростаюча вправність майстра гальмується браком нових почуттів і творчого спілкування з рівними собі, змушена раз у раз повертатися до прийомів і тем, що колись виявилися продуктивними, але з часом втратили ефективність через надвикористання. Дивно, що Стус узагалі знаходив у собі сили творити серед катастрофічних умов радянських концтаборів: «Останнім часом трохи читаю, переглядаю старі вірші — багато незадоволень з самого себе. Юлієва критика, звичайно, слушна. Я сам чую, що деградував, але вдіяти проти того тяжко. Духовна дієта аж надто скромна. Ото й читаєш тільки, що по журналах. А в них не часто щось трапиться доброго» (до батьків, 13–17.06.1975). Давалася взнаки і відсутність мовного середовища, і тяжка форма виразки шлунка, і брак найнеобхідніших словників, і безліч інших речей,
