Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
Ставлення Ґете до християнства відоме («чотири мені гидкіші за змій і отруту: дим тютюну і клопи, дух часниковий і †» — переклад Василя Стуса). У цьому контексті цікавими є ода «Прометей» і вірш «Межі людства», які Стус, очевидно, переклав одними з перших. Ґадамер у статті «Прометей і трагедія культури» пише про цю оду так: «Це міф про ґенія, всемогутню продуктивність мистецтва; відтак, до древнього символу приєднується специфічно новоєвропейський міф про людину. Митець є істинною людиною, позаяк він є проявом своєї продуктивної сили. У творчому началі художньої фантазії закладена всемогутність, не обмежена жодними оковами даності. Людина, яка творить — ось справжній бог». Тема смирення людини перед божественним началом, подана в «Межах людства», далека від смирення властиво християнського. Божественне постає тут (як і в багатьох віршах «Часу творчості») космічно-стихійним, молодий Ґете зумисно вживає політеїстичні вирази — «боги», «люди й богове» — а «прадавній батько» мало пов’язаний з Богом Біблії[10]. На жаль, перекладаючи цей вірш, Стус не уникнув характерної помилки багатьох інтерпретаторів Ґете, і вжиті ним старослов'янізми «всевишній», «длань», «пря» мимоволі «християнізують» пантеїстичне послання Ґете. Проте, важливішим є інше: відблисками ґетевсько-прометеївського вогню осяяні численні ориґінальні поезії «Часу творчості». Якраз ґетевським впливом можна пояснити дві кардинально відмінні настанови щодо Бога, одночасно присутні у свідомості Стуса, який, здається, не зауважує, що одна з них заперечує іншу (або ж ця видима суперечність не має для нього значення). Як інакше витлумачити суто християнське «Вознось мене, мій Боже, чи карай, та тільки знай, що син я в тебе — добрий» з суто прометеївсько-титанічним: «То ж ти — повище себе стань. Над долі залізний знак. Над себе — і над світ, передовірившись своїй сваволі…»? Як поєднати один із найпереконливіших щодо причетності одкровень Стуса до орфічних витоків вірш «Ти, янголе, закинутий у пекло…» з суто прометеївською обіцянкою «доброго сина»: «Не діжде, проклятий, не діжде. Я стану з Господом на прю!» в одному з передостанніх віршів збірки? Ці питання залишатимуться без відповіді, якщо ми не враховуватимемо, що Господь Стуса — це зовсім інший, аніж канонічно-християнський, Бог.
Певна річ, компенсаторний вплив земного олімпійця Ґете на ув’язненого Стуса, сама можливість перенести увагу на іншомовний текст допомагали йому як психологічний захист. Невідомо, чи витримав би Стус черговий шквал зовнішніх і внутрішніх репресій (останні полягали передовсім у загостреному почутті провини перед залишеною напризволяще родиною), якби не усміхнена підтримка «безсмертного» Ґете і свого роду «ексцентричне позиціювання», яке забезпечував перехід до чужої мови (у Стуса, до речі, є цікаві роздуми щодо мовного «я» як фіксованого для соціальних потреб екзистенційного горизонту, котре може стати основою соціально спричиненого неврозу (лист до дружини, 22–30.09.1976). Самодостатність, «автаркічність», здатність до самостояння і «самособоюнаповнення», дарована Прометеєм людині як культуротворча спроможність, залишаються константними формами Стусового світогляду. Але це не рятує від смерті. Набути остаточного кшталту індивідуальності всупереч нескінченному кшталтуванню людського виду, вийти з безупинної гри й колообігу життів та смертей, які зливаються в на позір замкнене коло життєсмерті, може той, хто переступив межі людства і в ненастанному діалозі з видимо неіснуючим Богом став святим: «І душу виробив таку прозору, що вже свою не одкидаю тінь», — як напише він згодом у «Палімпсестах» («І не відтерп, і не розмерзся. Ні…»).
Саме поетична творчість Василя Стуса цього періоду, а не політичні заяви або публіцистичні листи до тогочасних можновладців, якнайповніше характеризує склад його мислення й життєву поставу. Його викличне, з присмаком епатажу «Поетом себе не вважаю» з авторської передмови до «Зимових дерев» змінюється виваженим: «Вся суть твоя — лише в поеті, а решта — тільки перегній, що живить корінь» із «Часу творчості». Єдине, що хотілося б зазначити тут — поет не міг усе життя залишатися на тому «щовбі», яким став для нього період інтенсивної творчої праці в слідчому ізоляторі від 18 січня до 30 вересня 1972 року. За всієї унікальності «Часу творчості» не можна не помітити, що збірку написано в стані деякої ейфорії. Цей арешт мобілізував його, як напише сам Стус згодом, що означає: поетові вдалося інтегрувати свідомі й позасвідомі елементи психічного, знейтралізувати «шумовий» вплив тіні — всі оті «жалкі жалі», які так йому надокучили, або фонове багатоголосся соціального засвідомого, найчіткіше зафіксоване в некрологічних і сатиричних віршах «Веселого цвинтаря». Асиміляція особистого засвідомого викликає приємне збудження, дає індивідові силу й упевненість у собі. Але на цьому все не закінчилося, адже, за Юнґом, індивід може спробувати асимілювати змісти не лише особистого, а й колективного засвідомого. У тому разі, коли це вдається здійснити, індивід розширює свою особистість поза межі індивідуального, заповнюючи простір, якого він у звичайному стані заповнити не може, присвоюючи собі ті змісти і якості колективного засвідомого, що є нікому зокрема не належними. Внаслідок такого розширення індивід відчуває себе «надлюдиною» або «богорівним» («О Боже, ти мій брате, я згинувши, воскрес», — пише Стус в одному з варіантів вірша «Я там стояв на кручі…»). Отаке братання з Богом Юнґ визначає як психічну інфляцію, що може бути наслідком невиправданої ідентифікації зі змістом колективного засвідомого або з іншими — соціальними, метафізичними — змістами, які, одначе, перебувають поза межами справжньої природи й можливостей індивіда[11]. Якщо врахувати, що будь-яка поведінка неминуче (за Юнґом) зазнає впливу архетипів, то з огляду на обставини Стусового ув’язнення (він прожив 33 роки, народившись, до речі, в один день з Ісусом Христом, його зрадив один з найкращих друзів тощо) та його тексти можна бути певним, що Стус ідентифікував себе з архетипом Спасителя (звичайно, не в
