Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
За сучасної доби звільнення бажань відбувається під войовничий грім фанфар: новітні діонісійці корчать із себе бунтарів, буцім нічого й не змінилося за минулі роки й вікторіанська мораль знай собі лютує. Вони вигадують собі противників, майструють паперові барикади і метрами продають непокору, яко ото крамарі продають матерію. Проте навіть у найталановитіших такий грім барабанів, такі гучні канонади! Як послухати їх, то тішитися можна не з кимось, а проти когось, — проти суспільства, великого капіталу, юдохристиянства. Втіха — це гармата, що тримає під прицілом світ, а не щаслива мить, якої зазнаєш із іншим. Їхнє вільнодумство скидається на гіркий зіпсований мед: так багато есеїв про мистецтво кохання — й так мало у них радості, так багато злості і люті! Адже втіха за визначенням нічому не навчає — вона не покращує й не виховує людину, вона просто тішить нас та й годі. Та для наших політичних комісарів утіха не шанс, а наказ. Вже не вперше в історії тілесний культ повертається до нас під потворною личиною догматизму. Колись нам, либонь, пояснять, чому різні течії аванґардизму, сюрреалізму та ситуаціонізму вироджувалися в тоталітарні монастирі, які мало не лускали від неприязні й висували карликових понтифіків, яким знай кортіло відлучати й проклинати. Пастеризований, знеособлений світ, що його нам обіцяв колись Вільгельм Райх, а за ним і його сучасні послідовники, буде веселий, наче вояцька кошара!
Ще й надто: ось уже півстоліття сфера еротики ладнається за принципом секти. Завдяки де Садові сексуальність почала пов'язуватися з підриванням засад, бо маркіз учинив із неї знаряддя з боротьби з феодалізмом і релігією. Важливо тільки безоглядно улягати природі, присвоюючи собі все, чим хочеться володіти, хоч дітей, хоч дорослих, усе воно годиться, щоб таврувати Бога, шляхту і суспільні інституції. Поміж усіх великих реформаторів прибічники тілесних утіх не належать до розряду найменш несамовитих: ці інквізитори нижче-пояса володіють ключем до вашого спасіння і хотіли б радше вашої смерті, ніж бачити, що ви не візьмете його. Місіонери нетрадиційних орієнтацій, дисидентки-феміністки, поліамористи, адепти латексу й батога, стриптизери, самці-реваншисти, агресивні моногамники, гомофоби й гетерофоби, проповідники тілесних утіх — так багато цих нових напрямків, і кожен звеличує свою сексуальну орієнтацію, всіляко поливаючи брудом усі інші напрями[91].
«Одержимі бажанням»[92] (Кристоф Бурсеє) передовсім одержимі класифікуванням, вони відгородилися від решти світу своєю унікальністю й обстрілюють його з усіх гармат. Всі, хто проклинає продиктований природою облудний поділ, мачизм, церкву та буржуазію, самі опиняються в полоні нарцисизму через притаманну їм незначну відмінність і знай громлять тих, котрі не поділяють їхній погляд. Відмова від усталених категорій обертається винайденням нових, наприклад, трансґендерності, і тоді знову постає те, що відкидалося. Несамовитість соціальної боротьби з-за Атлантики перейшла на суперечки про сексуальну самоідентифікацію: наприклад, жінки хочуть прозиватися «fem», а не «femme», щоб усталений лад не міг віднині зводити все до їхньої статі![93] Шляхи революції проходять крізь правопис. Ціле покоління марнує снагу на отакі патетичні витівки. Галасливо афішуючи своє інтимне життя і пишаючись своїми героями, ці «борці» зі зброєю в руках відстоюють власні бажання (котрі мов дві краплі води схожі на бажання всіх інших людей), щоб якомога рясніше полляти брудом чужі бажання. Що більша схожість, то дужча ненависть, форма їхнього існування — опозиція. Навіть outing[94], якщо він використовується під маркою «встановлення істини», стає схожий на поліційну процедуру. Жорсткі вимоги, які усувають будь-яку невизначеність. Треба оголосити, хто є хто, і нехай буде гірше тим, хто не знає чи не опікується тим, у яку він категорію потрапляє.
Чудернацькі наслідки виявляються у цих «рухів за звільнення» — агресивність і незмірний потяг видавати укази! Не воюйте, а кохайтеся, казали в 60-х роках. Сьогоднішні вправи у ліжку обертаються оголошенням війни всіма проти всіх. Чомусь забулося, що втіха часом буває від простого дотику одне до одного. Секс уже не діяльність, а кийок, яким гамселять інших.
3) Непристойність — це довготерпіння
У якомусь розділі праці «Про Град Господній» святий Авґустин змальовував невчасну ерекцію як бунт органів тіла, аналогічний бунтові творіння після падіння. «Часом цей пал настає неочікувано, часом послаблює бажання, душа з вогню, тіло ж із криги, чи ж не диво оце? Не лише законній волі, а ще й нечистому почуттю похітливості сама похітливість відмовляється коритися…»[95] Авґустин уявляє собі злягання Адама та Еви в земному раю до первородного гріха і вигадує таке, що можна було б назвати сексуальністю без лібідо. Перші чоловік із жінкою вчиняли запліднення у простоті душевній, і плоди їхнього тіла множилися. «Чоловік давав сім'я, жінка приймала його, коли треба було і скільки було треба». Наші пращури користувалися своїми статевими органами так само легко, як оце ми користуємося своїми руками та ногами. Адам із власної волі міг орудувати «ніжними і чутливими частинами (…), що можуть розтягуватися, згинатися, напружуватися». Інакше мовлячи, зіллявшись зі своєю половиною у цнотливому коханні, він, либонь, міг, на противагу тому, про що співає Брассан[96], спокійнісінько керувати своїм прутнем. Механічний акт, позбавлений хвилювання, — Авґустин був попередником сучасної порнографії, яка є знеструмленою сексуальністю[97].
Еротичне зображення, приховане колись у забороненому світі, становило собою оголене тіло в дії й дозволяло споглядати п'янливу таїну. Кожен, хто пам'ятає законодавство середини 70-х років про фільми категорії «X», знає про що мова: від безпосереднього зображення жіночих статевих органів новачкові аж дух забивало. Відтоді очі наші наситилися тими мальовидлами, вигляд інтимних частин тіла, принаймні на екрані, втратив свою таємничість. Порнографія є своєрідною утопією, вона сприймається нами як репортаж, як навчальний проект. Багато хто розглядає її як лікнеп, котрий дає відповідь на запитання: що робити? Проте вона не відбиває дійсності, а стилізує її, виводячи на сцену автомати. Тож порно збиває з пантелику молодь, яка не може зрівняти свої результати з досягненнями цих атлетів та атлеток.
Як і фільми жахів, порно приречене здійснювати стратегію надмірних обіцянок: треба ошелешити глядача, навіть якщо для цього доведеться застосувати прийоми факіра (як ото персонаж фільму Франсуа Райхенбаха «Секс о'клок», який витягає ланцюг зі свого заднього проходу!) Камера порпається в тілі, здійснює ендоскопію й гінекологічний огляд, все показує, та вже нічого не видно. Вам намагаються відкрити очі настільки, що ви сліпнете. Жорстке порно стає гімнастикою, гра
