Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

Хоч йому, як адептові стоїчного вчення про спорідненість всіх розумних істот, мало бути відразливим вбивство людей під час воєнних дій (в «Роздумах» знаходимо зневажливий відгук про тих, хто «високої думки про себе, як уполює… сармата» — X, 10), ще під час спільного правління з названим братом Луцієм Вером він провадив велику збройну кампанію в Парфії, а в останні роки життя — воював з германськими племенами, зміцнюючи північні кордони імперії[19]. Однак робив це, усвідомлюючи, що діє в інтересах Римської держави, а що своє громадянство в ній тісно пов'язував зі стоїчним «громадянством Всесвіту»[20], — то й задля облаштування світового ладу. Уряджав Марк Аврелій і криваві видовища — гладіаторські бої та виступи звіроборців, — але не тому, що потребував вдовольнити свої ниці потяги[21], і не тому, що прагнув слави, а «з огляду на те, що треба [було] зробити» (I, 17), зважаючи на звички та звичаї суспільства, яке йому довелося очолювати.

«Не сподівайся Платонової держави!» — сам себе застерігає імператор-філософ (IX, 29). Він не намагався скасувати інститут рабства — але заборонив господарям продавати рабів для участі у видовищах, а рабинь — у доми розпусти; іншим своїм наказом обмежив коло рабів, допитуваних в разі вбивства господаря, лише тими, хто був присутній безпосередньо на місці події. Марк Аврелій, як і попередні римські імператори, організовував безкоштовні роздавання харчів народові — але намагався впорядкувати цю практику, щоб і в ній була «вирозумілість і поміркованість» (I, 16): збільшив цільову пайку для дітей-сиріт, а саму процедуру роздавання поставив під пильніше стеження, доручивши її громадянам вищого стану — консулярам і преторіям (а не вершникам, як було раніше).

«Якщо зазнала шкоди громада, то не на шкідника треба гніватися: у чомусь був недогляд» (V, 22). Марк Аврелій не запровадив чогось радикально нового в судочинстві: навпаки, він радше намагався відродити принципи давнього римського права. Однак відомо, що з покарань, приписаних законом за певний злочин, він завжди намагався вибрати найм'якше; справи щодо людей із загалом доброю репутацією провадив особисто, а преторів застерігав від надмірної поспішності у винесенні звинувачень. Славнозвісним прикладом практичного втілення цієї настанови є його поводження з учасниками сирійського заколоту 175 р.

Згадаймо й про питання, яке впродовж багатьох століть було вельми делікатним і неоднозначним: ставлення Марка Аврелія до християн. У церковній традиції період його правління згадується як доба переслідувань прибічників Христової віри. Знаємо, що в 165 р. імператорів друг і наставник Квінт Юній Рустик особисто виніс вирок смерті апологетові християнства Юстинові Мученику; та й сам Марк Аврелій вважав дії християн зумовленими пристрастю, а не розумом. Але в тексті хроніки візантійського письменника Євсевія Кесарійського[22] зберігся лист Марка Аврелія до намісників Азії (датований бл. 161 р.), який свідчить: імператор-філософ закликав толерантно ставитися до християн, залишити віру їхньою приватною справою, адже всяке переслідування вони сприймають як нагоду привселюдно засвідчити свої переконання у мучеництві, а це ще більше збурює суспільні настрої. Вочевидь, до його закликів або не прислухалися, або прислухалися запізно — тож і довелося гасити хвилю невдоволення[23], вкотре діючи «з огляду на те, що треба зробити» задля добра вітчизни…

Саме обов'язок перед родиною, близькими, Римом, Всесвітом — усвідомлений і неухильно виконуваний — був тією засадою стоїцизму, яка справила щонайпотужніший вплив на Марка Аврелія. Це вона дала змогу йому — за своїм душевним налаштуванням аж ніяк не схильному насолоджуватися становищем імператора — визнати перед самим собою: «Якщо дано жити при дворі — то й при дворі дано добре жити» (V, 16). Добре жити, добре зіграти ту роль, яку накинула доля, і гідно піти зі сцени — ось для чого ще двадцятип'ятилітнім Марк Аврелій відмовився від занять риторикою і цілковито поринув у філософію. Їй він завдячував тими хвилинами наодинці з собою, коли мав нагоду пригадати, що є часткою цілого людства й цілого Всесвіту, коли набирався сил, щоб, повернувшись до «мурашиного гарування й тяганини, полохливої мишачої біганини, смикання ляльок на мотузочках», — «посеред усього цього… встояти» (nop. VII, 3).

«Діло філософії — просте і скромне…» (IX, 29). Бачимо, що присутність філософських принципів у житті й діяльності Марка Аврелія була хоч і всепроникною, але субтильною, некрикливою — як і присутність філософських термінів у тексті його твору. Тому й переклад «Роздумів» міг дати чіткіше бачення історичної постаті Марка Аврелія, донести до нас її самобутню ауру лише за умови, що в ньому буде свідомо й послідовно відтворено цю особливість оригіналу.

***

Підказкою для перекладача виявилося саме те, що створювало йому найбільше труднощів: дуже інтенсивне використання в «Роздумах» ресурсів мови. Якщо Марк Аврелій знаходить у грецькій мові щонайдієвіші засоби переконання, самовиховання і самооновлення, то, може, й перекладачеві варто звернути увагу на те, що є найбагатшого в українській мові, в чому вона сильна порівняно з іншими? Окрім гнучкості синтаксису, яка дала змогу порівняно легко відтворити стислість вислову (а також численні еліпсиси й недомовки), не втративши ні змісту, ні стрункості фрази, є ще два потужні ресурси. По-перше, це багатюща скарбниця розмовної лексики; по-друге — незглибимі пласти фразеологізмів, ідіоматичних зворотів, сталих словосполучень.

Одразу зауважимо, що використання лексичного багатства аж ніяк не означає нестримного «урізноманітнення» перекладного тексту (наприклад, підставлянням щоразу нових синонімів замість тієї самої лексеми оригіналу); навпаки, йдеться про якомога суворіше дотримання принципу «слово до слова» і якомога точніше відтворення семантичних відтінків, конотацій, образів, які можуть стояти за тим чи іншим словом оригінального тексту — аж до відтворення його етимологічного значення. Цікаво, що найбільше тут стали в пригоді саме ті слова із живої, народної лексики, які дедалі рідше трапляються в мовленні «усередненого» українця, а в словниках часто мають цілковито незаслужені позначки «архаїзм», «діалектизм», «маловживане».

Коли Марк Аврелій говорить про важливість для людини узгоджувати з розумом «і рух, і стримування», то зрозуміло, що поруч із абстрактним значенням «рух» виступає й конкретне — «вчинок», а тому незамінним виявляється слово «поступати», «поступування», яке досконало увиразнює обидва значення. На питання, як передати слово, що в оригіналі може означати і «зупинитися», і «задуматися», відповіддю є — «застановитися». Вживання автором слова з основним значенням «кінець» в такому контексті, де воно означає ще й «смерть», вимагає від перекладача згадати не надто часто вживане слово «кончина». Грецьку лексему зі значенням «коритися», яка на рівні етимології містить образ поклону, доземного схиляння, якнайкраще передає дієслово «підхилятися»; а ту лексему, що означає «метушитися», «клопотатися», водночас актуалізуючи