Парадокс любові - Паскаль Брюкнер

знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий[1].

«Викрадачі краси» — попри цілком зрозумілу конструкцію сюжету й наративну структуру — насправді є надзвичайно складним текстом. І ця складність полягає не так у подіях (невелике коло однодумців, звихнуте на ідеї, що краса несе загибель світу, а відтак вони стають такою собі «сектою» чи «спецпідрозділом» зі знищення зовні привабливих людей), змінах суб'єкта нарації, як в інтертекстуальних «натяках», «паралелях», «посиланнях», які несе ідейна канва роману. Критика не раз висловлювала незадоволення структурою чи «виконанням» роману як композиційної тканини, однак у «Викрадачах краси» не це є першочерговим. Над романом ніби тяжіє тонке плетиво різних ідейно-філософських, естетичних традицій, що стосуються і поняття краси, і поняття потворного, і поняття тілесного, і поняття духовного. При вдумливому читанні в ньому можна добачити «повідомлення» і від цинічних кінікуючих авторів, і від середньовічних адептів бачення в красі проявлення диявольського начала, і ґотичну стилістику, і романтичну демонологію, і Бодлерову естетизацію потворного. Тому твердження критиків про певний перегук роману з «Колекціонером» Фаулза, «Беладонною» Моліне чи «Парфумером» Зюскінда, як на мене, є дуже збідненими і такими, що незаслужено обмежують історико-інтелектуальну оптику твору Брюкнера.

Якщо ж провести — нехай це буде цілком на моїй совісті — певні паралелі між романом та ідеями, висловленими в есеїстиці та колумністиці письменника, то можна вийти на чимало інших цікавих проблем і трактувати, відповідно, роман у цьому ключі. Відтак, якщо залучити тут окремі ідеї Брюкнера-есеїста, «Викрадачі краси» можна розглядати і як безжальний памфлет-стьоб із тих, хто утискає чи репресує тілесне, сексуальне, інтимне; з тих, хто позбавлений краси, а відтак прагне мстити їй і намагається «зрівняти» її зі своєю безликістю. Можливо, це і був генеральний філософський задум роману Паскаля Брюкнера.

Зрештою, в контексті розуміння романістичної «кухні» Паскаль Брюкнер дав дуже цінні дороговкази, які можна сміливо застосовувати і до осмислення природи сучасного світового роману (на кшталт тієї ж «естетичної» есеїстики Мілана Кундери, присвяченої романній творчості). Під час одного зі своїх численних спілкувань із пресою Брюкнер слушно завважив, що нині новизна літератури полягає не у винайдені нової мови, а в тому, щоб оживити старі жанри, привити їх до дерева сучасної літератури. «Я не думаю, що, як це було прийнято говорити в часи модернізму, роман, поезія, театр померли. Постмодернізм дозволив відкрити чимало старих традицій», — акцентував письменник.

На думку Брюкнера, сучасний роман намагається завершити раблезіанську революцію. «В нашій мові завжди існували дві тенденції, що походили від Малербу і Рабле. Рабле — це багатство, соковитість і простонародність бесіди, природна мова, не змінена реформами XVII століття. Малерб — це лінґвістичний пуризм, вихолощена, однак також по-своєму багата, мова, в якій торжествує принцип економії». Брюкнер припускає, що нині відбувається відродження саме раблезіанського начала, непокаліченої мови в літературі.

Есеїстика

В есеїстиці Паскаль Брюкнер дебютував кількома книгами, написаними у співавторстві з Аленом Фінкелькраутом. Але справді самобутній голос Брюкнера-есеїста зазвучав украй конфронтаційною та цілком правою за тональністю книгою «Ридання білої людини: третій світ, почуття провини, ненависть до себе» (1983), після якої практично кожне його есе привертає увагу як інтелектуалів і фахівців, так і широкого кола читачів.

Книга дуже симптоматична як для самого Брюкнера, так і для постколоніальної Франції, що позбулася низки підконтрольних територій на різних континентах. По-перше, вона повністю відмежує свого автора від його лівацької юності, себто цією книгою Брюкнер попрощається з лівим романтизмом зразка маосійського та троцькістського рухів, не кажучи вже про той-таки 1968 рік як експериментально-практичну платформу нових лівих. По-друге, ця книга сигналізувала про серйозні політико-ідеологічні зміни в інтелектуальному рельєфі Франції. Якщо згадати, що на період написання цього есею «нові ліві» реально «сіли в калюжу» — почасти дискредитували себе у владі після виборів 1981-го року, почасти ж розпорошилися серед інших світоглядних течій чи ідеологічних напрямків, — то відтак можна пояснити, чому з другої половини 70-х на передній план поступово виходять «нові праві», серед яких такі помітні інтелектуали й письменники, як Ален де Бенуа, Моріс Дрюон, П'єр Шоню, чимало авторів часопису «Нова школа» та учасників інтелектуального гуртка «Орлож».

Однак «Ридання білої людини» несправедливо ототожнювати з трендом «нових правих» — ця книга радше до кісток «французька». Передусім, її появу немислимо розглядати без комплексу проблем, які можна умовно окреслити як ментальне прощання Франції зі своєю колоніальною спадщиною. Брюкнер, фактично, робить два «постріли». Перший — це скепсис стосовно сентименту нових лівих до країн «третього світу», стосовно їхнього бажання збурлити в бідних суспільствах революцію та встановити соціальну справедливість, не кажучи вже про «поточну політику» в дусі гуманітарної допомоги, соціальних програм та іншої підтримки з боку Франції і країн-лідерів капіталізму. Другий «постріл» значно складніший, і я би навіть зважився сказати, що він стосується осмислення нової конструкції французької ідентичності та французького громадянства. Його логіка така: сучасні французи — це не французи доби активного колоніалізму, які несли в «третій світ» страждання і культуру, розруху чи, навпаки, модернізацію, нові хвороби і сучасну медицину. Сучасні французи більше нікому нічим не зобов'язані, а відтак треба забути про будь-які комплекси провини перед «іншими» суспільствами, які може підживлювати драматична й суперечлива спільна історія Франції та її колишніх колоній.

Цікаво, що Брюкнер із його осмисленням нової, «деколонізованої» французької ідентичності опинився у тій же ситуації, що й Юрґен Габермас, який після падіння Гітлера також шукав для німців нову модель ідентичності, яка б могла «забути» травматичний досвід нацизму та органічно інтеґруватися до демократичних спільнот. Зрозуміло, що це порівняння не ототожнює політичні чи ідеологічні наміри Брюкнера й Габермаса, однак воно показує, що обидва інтелектуали усвідомлювали незворотність «звільнення» їхніх країн від суперечливих сторінок національних історій Німеччини й Франції, а відтак і необхідність модернізації ідентичностей обидвох суспільств.

«Ридання білої людини», особливо ідеї «антибілого расизму» та відмови від сприяння країнам «третього світу», одразу взяли на озброєння різні організації. Передусім «Національний фронт» та AGRIF (Альянс проти расизму та на захист французької та католицької ідентичності). В ідейному сенсі в цієї книги є низка союзників і низка опонентів. Якщо говорити про останніх, то доцільно згадати дві потужні роботи — хоч і з різних сфер знання, — присвячені необхідності підтримки інших, знедоленіших суспільств. Я маю на увазі книгу антрополога Йоганнеса Фабіана «Час та інші»,