Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Певний час Брюкнер був доволі близьким до маоїстського й троцькістського рухів, у які була заанґажованою, фактично, більшість ґрандів і метрів французького філософського постмодерну, зокрема Мішель Фуко і Жак Дерріда. А з середини 70-х його ім'я вже згадується в обоймі «нових філософів» (Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман, Крістіан Жамбе, Жан-Поль Долле, Ґі Лярдро, Алан Фінкелькраут, Філіп Немо). Однак Брюкнер не належав до лідерів цього угруповання, радше був «попутником», аніж «ідеологом» на кшталт того ж Ґлюксмана, — оскільки (як це підтвердять у подальшому професійні зацікавлення та інтелектуальні пошуки) діапазон його інтересів не обмежувався лише дражливими для «бунтівних» інтелектуалів темами, такими як насильство влади, «запуск» революції, свобода особистості, диктат суспільства споживання, соціальна нерівність і паразит-капіталізм.
Згодом Брюкнер усе більше увиразнюватиме свій інтелектуальний голос, який інколи суперечитиме офіційним чи напівофіційним доктринам у Франції — як лівого, так і правого таборів.
Із лівими він попрощається через свою симпатію до, скажімо так, глобалізації; а з «новими правими» — через підтримку американської військової місії в окремих реґіонах планети (війна з Саддамом Хусейном, війна з Сербією). Він обере свій автономний шлях, покладаючись винятково на власне критичне мислення. Власне, цей парадокс і ляже в основу його філософської есеїстики, — адже інколи його можна «піймати за руку» як типового «нового лівого», інколи ж як типового «нового правого», а інколи як затятого «неоліберала-глобаліста», що французького інтелектуала неодмінно наражає на звинувачення в «американізмі».
Із середини 80-х Паскаль Брюкнер активно викладає в університетах США і Франції. З 1990 року він — викладач престижного паризького Інституту політичних досліджень, що готує державних службовців різних ланок і державних топ-менеджерів. Цей факт надзвичайно цікавий, оскільки розкриває специфіку взаємин французьких інтелектуалів і представників влади.
До «нових філософів», які за своєю інтелектуальною соціалізацією ближчі радше до експертно-медійного середовища, ніж вузькоакадемічного, завжди прислухаються політики та державні мужі вищого ранґу. Можна згадати, що Бернар-Анрі Леві чи Андре Ґлюксман не раз давали поради французьким чиновникам і навіть президентам — як щодо питань внутрішньополітичних, так зовнішньополітичних (в одному з інтерв'ю сам Леві вихвалявся, що рекомендував французькому керівництву визнати чеченську владу Масхадова, а також перехідний уряд Лівії після повалення режиму полковника Каддафі). До Паскаля Брюкнера також дослухаються: наприклад, у 1996-му його разом з іншими інтелектуалами запросив на консультації прем'єр-міністр Ален Жюпе, який просив поради щодо можливого страйку транспортників.
Публічність і медійність
«Ново-філософський» досвід і далі тяжіє над Брюкнером — це проявляється в активному використанні можливостей і мови медіа для пропаґанди своїх ідей. Узагалі, ноу-хау «нових філософів» полягало у стиранні меж між філософією та публіцистикою, між ідеологією та журналістикою, між академізмом і громадським життям. Як і більшість французьких інтелектуалів, Паскаль Брюкнер доволі «медіологічний» (якщо вжити концептуальний прикметник Режіса Дебре). Йдеться навіть не про використання медіа як ділянки для власного піару, а про вироблення через медіа-інструменти принципово нового формату інтелектуальної, аналітичної мови — не статично-трактатної, як це було за доби модерних університетських професорів, а мобільної, гнучкої, оперативної, не перевантаженої складними конструкціями, термінами та умовиводами. Брюкнер, як і більшість його сучасників, усвідомив ту важливу істину постінформаційної доби, що писати треба не по-старому, не «по-книжному», а інтерактивно — з розрахунком на широкі читацькі кола, а не на вузькоспеціалізованих фахівців.
Його колумністика, аналітичні статті, огляди, коментарі, оприлюднені в «Le Monde», «Le Nouvel Observateur», «Le Figaro» та в інших виданнях, вражають масштабом фахових зацікавлень і розумінням злободенних проблем, здатністю бути незаанґажованим у поточну політичну кон'юнктуру. Так, наприклад, в останні роки Францією прокотилася хвиля ісламофобії, включно із законотворчими ініціативами щодо заборони жінкам-мусульманкам носити паранджу. Позиція Брюкнера щодо явища європейської ісламофобії достойна справжнього незалежного мислителя: на його думку, ця проблема лежить у площині спотвореного шляху, який пройшов мультикультуралізм, перетворившись, фактично, у форму расизму із боротьби з расизмом. У статті «Винахід «ісламобофії», надрукованій у «Liberation» (23 листопада 2010 р.), Брюкнер завважить, що термін «ісламофобія», за зразком ксенофобії, призначений для того, щоб зробити іслам недоторканних предметом страху. Хтось же має бути звинуваченим у расизмі і чітко маркованим. На думку Брюкнера, така технологія творіння в дусі тоталітарної пропаганди. У Франції висловлюватися в такому ключі — це, певною мірою, йти проти течії, потрапляти «під артобстріл», передусім з боку правих і навіть лівоцентристських політиків.
А ось іще один яскравий приклад гострого критичного погляду колумніста. В «Le Monde» (26 серпня 2011 р.) він публікує розкішну статтю «Хтивий пуританізм» про пригнічення сексуальності та тілесності у США. Він описує, як на пляжі Флориди його дворічна донька зняла купальник, і невдовзі до них підійшла поліція (у США заборонено оголюватися на людях навіть дітям). На його думку, пуританська спадщина породила у США специфічний тип моралі та суспільної поведінки, який у жодній демократичній країні не має аналогів. Коаліція фемінізму та республіканського ультраконсерватизму, стверджує Брюкнер, поставила під загрозу свободи, завойовані в ході революції 1968-го року. Він завважує, що чимало американських феміністичних інтелектуалів працюють в органах пропаґанди Державного департаменту США, по-моралізаторськи пропагуючи американський спосіб життя усьому світові, що відповідає їхнім щирим закостеніло-пуританським переконанням про «необхідну суворість» у питаннях моралі, сексу, сім'ї.
«Суворі правила» було одразу запроваджено майже у всіх сферах життя: професор не має права зустрічатися зі студенткою сам у кімнаті (без запису розмови) чи навіть у ліфті, офісним працівникам заборонено вступати в інтимні контакти, а на початку 90-х в університеті штату Огайо з ініціативи місцевих феміністичних організацій будь-які стосунки між закоханими студентами мали поетапно «реєструватися» та «затверджуватися» відповідною авторитетною особою — від перших кроків залицяння, відтак доторку до грудей дівчини, включно з першим оргазмом. Брюкнер іронізує, що логіка такого нагляду здатна спричинити зворотний ефект: кожен американець, за бажання, може означити себе «каральною інстанцією». Очевидно, що це рух до однієї з форм закритого суспільства, на яке так активно ««нападали» в часи модерної демократії Карл Поппер, Бертран Рассел, Ханна Арендт, не кажучи вже про наступні покоління інтелектуалів. У книзі «Парадокси кохання» (2009) він повернеться до цієї теми, стверджуючи, що англосаксонські університети стали осередками нової інквізиції, оскільки вони привласнюють право нагляду за приватним життям студентів і співробітників, вимагають зізнань, каяття і перевиховання. «Протестантський світ наново пристосував для свого вжитку декотрі щонайгірші католицькі настанови», — підсумує письменник.
У контексті цього
