Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець
«Білий камінь» (1984), дебютна книжка Івана Малковича, кличе нас із далечини минулого століття, з держави, якої, на щастя, більше не існує. Твори, опубліковані там, містять як звичні для середини 80-х літературні конвенції, характерні фігури умовчання та евфемізми, так і те вічно нове небувале, що в справжніх поетів проступає крізь усі шари захисних оболонок та зумовлених часом мовних форм. «Один з кількох відхилених варіантів назви моєї першої збірки — «Ангелик у яферах» (…) Певна річ, тоді з такої назви тільки посміялися. Посміялися також із іншого мого янгола, якого було замінено на чугайстрика. «Бог» поміняли на «птах», а ще одного ангелика — на метелика», — згадує Малкович. Може, тому згадує, що й досі болять урази, завдані дружелюбним сміхом далекої від ангельської наївності анонімної множини. А може, це промовляє потреба відновити хоч тепер спотворене цензурою лице ідентичності і зберегти її в нашій пам’яті неторканою, такою, якою вона була в першочасі, коли писалася одна з кращих поезій «Білого каменя», поза свідомою волею автора визначаючи подальший перебіг стосунків між приватною самістю і публічним письмом:
…Лице моє на воду тихо впало і потекло, похитуючись, вдаль. («Якщо ріка…»)
Сюрреалістичний образ спадаючого лиця свідчить про втрату, що є зовсім не такою безневинною подією, як, припустимо, скидання карнавальної маски. Масками найохочіше послуговуються ті, хто взагалі ніколи не мав справжнього лиця, або ж ті, хто прагне його приховати. Зміна ідентичностей не завдає їм травм, стаючи черговою забавою. Натомість у згаданому вірші Малковича, як і в суголосному «Була то маска міста…» йдеться про тривання глибші і довші, ніж карнавал. Переживання роз’єднання зі своєю істотною складовою, розлука з тим, що лучить тебе в ціле, затяте прагнення захистити від глуму «моє щонайясніше» — ось один з основних сюжетів «Білого каменя», що виявився доленосним для автора.
Літературно-історичний контекст 80-х років XX століття з його обов’язковою ідеологічною індоктринацією якнайменше сприяв появі книг отакого штибу — переповнених тремкою і боязкою ніжністю до всього сущого, неприхованим (і небезпідставним) страхом передчасної смерті, пронизаних здогадом, що одночасно з початком «дорослого» життя починає розвиватися сюжет болісного екзистенційного вичахання. Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими по настрою і тону, як ранні вірші Малковича. Щоправда, тодішні читачі, для яких, скажімо, війна в Афганістані і цинкові труни з однокласниками містилися у сфері притомної пам’яті, адекватніше відчитували ліричне послання на позір «інфантильних» поезій «Най би хоч баранчики…» та «Пісенька про черешню», як і гіркий пафос у «Часі» або в «Я глину розімнув…», ніж народжені в цинічному часі спрофанованих вартостей читачі сьогоднішні. Без вироблених рецептивних функцій, що відають належним сприйняттям ліризму і героїзму, а отже, безпосереднім зв’язком з нетематизованими любов’ю та смертю, сучасний читач «Білого каменя» опиняється в країні, де до нього звертаються невідомою мовою. Тим часом Малкович — лірик за визначенням, майстер найтендітніших, найінтимніших відтінків настрою і переживання, здатних при відкритості й неупередженості читацької рецепції викликати рясні зливи почуттів і сенсів.
«Білий камінь», супроводжуваний приязною передмовою Дмитра Павличка, не пройшов непоміченим, збірку напрочуд тепло зустріла тогочасна критика. Було ясно, що в українській літературі з’явився новий самобутній поет, як і те, що ця перша книга не розкриває вповні всіх його творчих можливостей, будучи радше багатообіцяючою прелюдією з неминучими недоліками імпровізаційного вступу.
Вже перший вірш «Ключа» (1988) повертає нас до пошуків загубленої в часі первісної ідентичності. Малкович знову говорить про найістотніше для нього (і для кожної людини загалом), проте змінюється тон, яким він говорить. Якщо в першій збірці ми мали справу зі складним синкретичним переживанням, де передчуття втрати, страх перед нею і власне розлука з підставовою складовою, подовжена задиханим бігом над рікою вслід за безвісти зникаючим лицем, були ще злиті воєдино, становлячи синхронне дзеркальне відображення драматичного внутрішнього процесу, то в «Ключі» з’являється елегійна відстороненість і дорослий жаль, який уже навчився розуміти неспростовність сили доконаних фактів. Вся збірка побудована на місткому символі загубленого ключа, з дещо несподіваним, але вкрай слушним питанням на тлі: «я мав його чи ні?»:
Я загубив свій ключ: я голочку соснову назвав своїм ключем — і загубив чомусь, і чóмусь не знайду, й, відшукуючи, знову знаходжу не його — і до дверей тулюсь. Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю, — я загубив свій ключ? я мав його чи ні? який він? і чому так пахне він мені, як голочку сосни у пальцях розтираю…
Цей невеличкий елегійний шедевр становить одне з найвластивіших втілень питомо малковичівського стилю й голосу, голосу поета-філософа, що в ненастанному слідуванні за належним буттю сенсом відкидає будь-які замінники й імітації. Однак для того,
