Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

застає кожного з нас наодинці. Око поета, надчутлива шкіра його слів фіксують синестезійний досвід неспокійного, як шерсть на вітрі, світла (ключове слово цілої книги), цілком маґріттівський ряд змерзлих Місяців («Зонґ»), найтендітніші подробиці протічного сущого, те, що зазвичай пошепки пробивається крізь завали маси наявного, мало кого зворушуючи, майже нікого не насторожуючи. Один з улюблених, може, програмних прийомів Сливинського полягає в радикальному перевороті цього конвенційного «зазвичай», у безжальному руйнуванні ідилічного симбіозу позначників і позначуваного. Ще мить тому така безпечна у своїй логічності лінійна тяглість добре структурованих речень зненацька провалюється і під ногами читацької рецепції розчахується вповні незглибима безодня абсурду або ж зворотного боку сенсу. На сцені з’являються зграйки персонажів, «не створених за жодним образом, за нічиєю подобою», вони засновують неможливі зв’язки і немислимі аксіології, згідно з якими «тисяча тихих вівторків варта години плачу» («Останній лист»). Викинутий у позалогічний простір читач потрапляє в перебіги переживань з сюжетами завдовжки якраз на ядерну ланцюгову реакцію, вони закручуються, мов лист Мебіуса, набувають рис нескінченної фатальності, часом — випадкового спасіння. Ці сюжети часто нагадують новелу («Лейтенант»), подеколи — набоківський епос («Батьки забирали її додому, і я…»). В принципі, за багатьма віршами Сливинського можна знімати фільми, настільки вони подієві. Далекі від маніакальних міметичних претензій, ці вірші ні відображають, ані наслідують реальність (соціальну, політичну, культурну, мандрівну, безпритульну, варшавську — потрібне підкреслити), задовольняючись тим, що перетворюють її на реальність поетичного слова, а ще тим, що гарно звучать — як саундтреки до історій про кохання п’ятитисячолітнього Адама з Євою мови:
Не знаю, чи ти ще готова все це любити — ліси у зламаній скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя; мої виходи на провалену палубу, невміння боротися за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами, щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева. Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати точну дату й годину, коли ми переселились туди і злиплись, як сирні янголи. Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води.      («Полум’я»)

Отже, чи мають референтів ось такі незвичайні вірші? Так, однозначно. Вони стосуються наших почуттів, понад те, вони нам ці почуття створюють! Ретельне, охайне і ощадне письмо Сливинського можна без особливих застережень порівняти з сумлінною роботою доброго програміста (адже поезія в певному сенсі теж є програмуванням). Один зайвий символ може звести нанівець емоцію, замість приголомшено охнути, читач стене плечима. Філігранно виточених, витончених віршів, які створюють нам почуття, не буває багато за визначенням, це наслідки не однієї сесії гри в бісер, яка сама собі ціль і куля. Це ієрогліфи, що, означаючи самих себе, визначають нам час і простір незворотного поетичного діяння, справіку першого, покликаного зробити умови людського існування прийнятними. Тому кожна наступна книга Остапа Сливинського стає знаменною подією, розганяючи чад необов’язкового сказаного, як свіже повітря, що ллється знадвору, перетворюючи іманентне і трансцендентне на єдине.

Пам’яті Ігоря Римарука
I

Щось у цьому «Бермудському трикутнику» непокоїть. Може, її підкреслено ажурна побудова: три триптихи (а в кожному з них — ще по три триптихи і, як кода — післяслово автора, де заключний потрійний триптих). Таке собі передражнювання Плотіна, «тріади», які не вповні очевидним чином апелюють до тих-таки неоплатонічних структур. У часи, коли поезія підкреслено не в формі, цей майже неприхований неоплатонізм Римарука навіває щось подібне до метафізичного жаху. Зустріти у третьому тисячолітті досконало побудований сонет (а їх чимало у «Бермудському трикутнику») замість доладно прописаної комп’ютерної програми — хіба це не страшно? Формальна ажурність, майже хвороблива перевитонченість роблять книгу загрозливо крихкою — один необережний порух, навіть подих чи погляд, тобто одне невластиве сприйняття — і віртуозно розписана складними геометричними орнаментами «писанка» перетвориться на жменю беззмістовної шкаралущі. Подеколи ці порухи робить сам автор, надміру педалюючи свою (зазвичай вишукану) іронію. Або ж вдаючись до сумнівних експериментів з грою слів, яка не дуже пасує досвідченому і чутливому майстрові. Або ж надто вже рясно розсипаючи символи і означники, вписані до християнського дискурсу. Деякі з них направду гарні і на своєму місці:

Богородиця, схилена, мовби квітка, над малям, — не зводить очей угору, не бачить звізди…

Або:

У днину осінню, прозору й важку, як сльоза Богородиці.

Але декотрі образи відгонять силуваністю:

і як спорохнявіла міна здетоную лишень від стопи Богородиці —

вже не кажучи про батярсько-війонівське панібратство з Богом, яке, попри беззаперечну дотепність, межує зі святотатством:

Бо дивиться на тебе з висоти Крізь лінзи хмар (о Господи, прости) Старенький