Час настав - Костянтин Матвієнко

— А де ж може бути схований у нашій землі сам вів­тар Аратти? — Ілько обвів поглядом круті схили над Почайною, ніби сподіваючись побачити схований під ними вівтар.

— Скоро дізнаєшся, а зараз ходімо спати, — пере­рвав Андрій потік запитань, готових зірватися з вуст допитливого юнака.

***

Наступного ранку Аскольд, прихопивши з собою Книгу і спеціально придбану новісіньку, повністю заряджену літієву батарею для Андрієвого мобіль­ного телефону, разом з невидимим Лахудриком при­їхав до Лаври ще до дев’ятої години. Сьогодні вчені мали почати дослідження знайденої труни. Біля вхо­ду до підземелля отиралося двоє семінаристів, воче­видь чекаючи на когось. Побачивши Аскольда, один з них пішов йому назустріч.

— Можна тебе на кілька слів? — загородив він шлях студентові.

— Слухаю, — здивувавсь Аскольд.

— Мене звуть Володимир, я слухач семінарії. А це Антон, — вказав він на білявого хлопчину поряд, — ми однокурсники. Ви, коли досліджували печери, ні­чого дивного не зустрічали?

— Що ви маєте на увазі? — насторожився Аскольд. Володимир зніяковів. На подумковий зв’язок тим часом вийшов Лахудрик:

— Вони очікували саме на тебе. їх прогнала з пе­чер свята Іуліанія. Вони мали за дорученням яко­гось попа Василія нишком подивитися, що ж ви там знайшли, а княжна їм заборонила. Вони сильно злякалися і тепер намагаються перевірити, чи не спілкувалися і ви зі святою Іуліанією. А ще вони по­боюються, що стали жертвами галюцинацій, від то­го трохи розгублені.

— Подякуй княжні за допомогу! — відповів подумки Аскольд, а вголос промовив: — Ви, певно, намага­лися оглянути розкоп за нашої відсутності? Звісно, це не сподобалося господині цього підземного кладовища. Це не було марення. Свята Іуліанія справді промовляла до вас. Так що вважайте, сподобилися явлення святої.

— То ти теж із нею говорив? — Володимир виглядав ще більше спантеличеним.

— Даруйте, на це запитання я не можу вам відповіс­ти, — відрубав Аскольд.

— Можливо, ми могли б бути чимось корисні вам? — подав голос Антон.

— Щиро кажучи... не знаю, — неквапно вимовив студент, але тут знову прорізався Лахудрик:

— Не відмовляй їм. Тобі потрібні тут приятелі. А хлопці вони непогані, хоча трохи залякані та малоосвічені.

— А хто такий отець Василій, що доручив вам сте­жити за нами? — напрямки запитав Аскольд.

— Наш наставник. Він просто хотів знати, як просу­ваються ваші справи, — знову взяв на себе ініціативу Володимир.

— Усе, що потрібно, мій керівник, професор Довжик, уже повідомив архієпископові. Гаразд, пропоную детальніше поспілкуватися іншим разом. На всяк ви­падок нотуйте номер мого телефону. До речі, мене звуть Аскольд Четвертинський.

Продиктувавши телефонний номер, він потиснув хлопцям руки і пішов до прочинених дверей підземел­ля. Семінаристи ж вийшли з Хрестовоздвиженської церкви на подвір’я, де одразу ж наразилися на злого і заклопотаного отця Василія.

— Де ви вештаєтесь? Я що вам доручив? Чому не мо­жу добу вже вас знайти? — Священик розлютився не на жарт. — Вмить повилітаєте з семінарії! Підете пра­цювати будівельниками або вантажниками чи охорон­цями. Поприїжджали зі своїх сіл неасфальтіруваних до столиці, то будьте вдячні, що маєте змогу вчитися і жити тут.

— Ми... — Володимир не знав, що казати.

— Що в церкві робили? — вже спокійніше спитав отець Василій.

— Поговорили з практикантом професора, Аскольдом, — прохопивсь Антон.

— Аскольдом?! Ну й ім’я! Але це добре, що ви з ним познайомилися, — пом’якшав священик. — Вони справді зробили там значне відкриття. І через вас, між іншим, я про це дізнався запізно. Можливо, ще знай­дуть щось важливе, тому підтримуйте з ним контакти, а згодом зі мною познайомите. Сьогодні ж підете їм допомагати. Тільки про те, що там побачите, нікому! За годину щоб були у розпорядженні вчених.

— А можна, ми краще інших хлопців попроси­мо? — Володимир боявся повертатися до володінь святої Іуліанії.

— Сказано вам — допомагати! Не базікайте, а вико­нуйте! — Отець Василій рвучкою ходою попрямував угору до Верхньої Лаври.

— Я думаю, свята нас більше не гнатиме. Ми ж не нишком, а з дозволу вчених працюватимемо... — Антон ніяково поглянув у очі Володимирові.

— Ну, спробуємо, — буркнув той. — Ходімо!

***

Коли прийшли професор із Христиною, Аскольд уже підготував усе для розчистки поховання. Зробити їм потрібно було чимало. Долівка знайденої печери більше ніж на третину вкривалася уламками обваленої перетинки.

Студент остаточно закрив лаз до печери Куба — вів­таря Аратти, нагорнувши біля дальньої стіни чималу купу обваленого ґрунту, а Лахудрик знов старанно від­водив очі усім не втаємниченим в існування лазу.

Нагодилися і семінаристи. Трохи перечекавши, до­поки вони надивуються відкритому похованню, про­фесор передав їх під керівництво Аскольда, і робота закипіла: ґрунт, що присипав поховання, виносили в коридор усе тими ж відрами.

Під час короткого перепочинку Аскольд вийшов на подвір’я і спробував зателефонувати Надії, але та вия­вилася поза зоною досяжності.

Професор налагоджував різноманітне обладнання, а Христина в коридорі просіювала сухий ґрунт, відби­раючи з нього те, що могло становити цікавість для вчених. До обіду все було готове для урочистого від­криття домовини.

Надійшли ще троє професорових колег. З’явилося і священство. Всі оглянули домовину. її було зроблено, швидше за все, з кипарисового дерева, яке виглядало майже неушкодженим.

Поки присутні радилися, як краще відкрити віко, Аскольд подумки гукнув Лахудрика:

— Що відповіла тобі свята Іуліанія про це поховання?

— Це домовина митрополита Петра Могили, — від­гукнувся домовик.

— Бути не може! — з несподіванки вигукнув Ас­кольд.

Присутні здивовано поглянули на нього. Він пок­вапливо відійшов.

— Чому це ви такі впевнені, юначе? — зазвучав у йо­го голові напрочуд приємний жіночий голос.

— Вітаю вас, ясновельможна панно Іуліаніє! — Ас­кольд одразу здогадався, хто говорить з ним, і подум­ки відповів на запитання. — Всі знають, що Петро Мо­гила був похований не тут, а в Успенському соборі. Офіційно вважається, що його поховання було знище­но вибухом у листопаді 1941 року разом зі спорудою храму. Є версія, що на початку 1990-х років поховання Петра Могили знайшов відомий археолог, але не пові­домив про це нікого.

— Там відкрили інше, менш давнє поховання, — по­яснювала княжна. — Вважати його похованням митро­полита Петра змусило те, що у труні знайшли панагію[22] з гербом та іменем Петра Могили. Але цю панагію Петро просто подарував іншому архієреєві ще за життя.

Спочатку Петра Могилу поховали