Час настав - Костянтин Матвієнко

був разом із братом своїм Петром, простим і неписьменним рибалкою, на морі Галичанськім. Як перший зустрів Його, як бачив на власні очі воскресіння Лазаря і багато-багато чого дивовижного, аж до тієї страшної п’ятниці, коли під час грози розірвалася завіса у Храмі. І врешті про ту Світлу Неді­лю, коли жони-мироносиці знайшли відкритим Гроб, де лишилася тільки плащаниця Його. І як за сорок днів Він тілесно залишив землю цю, вознесений з гори Елеонської на небо. І як знову прийде у славі у світ цей судією живих і мертвих за гріхи їхні. Ще говорив перший Апостол про Юдину зраду. І про лютого ворога роду люд­ського, який знаку Його — хреста — найбільше боїться, бо то є знак страждань Його за людей, і любові, і смерті Його, і Воскресіння, і повсякчасної перемоги Його.

Жерці слухали уважно, мовчки і не перериваючи. У ще світлому небі яскраво засвітилася перша зоря. Ілько стояв оддалік, ловлячи кожне слово. Андрій замовк. За хвилину заговорив старший жрець:

— Ти, добрий чоловіче, переконливо і цікаво опові­даєш. Бачу я, що сам віриш у те, що кажеш, а коли хтось щирий у правді своїй, то десь, у якомусь зі світів, ця правда збувається. Може, і в цьому світі. Поживи трохи серед нас, придивимося до тебе...

Цієї миті виразно пролунав дзвінок мобільного те­лефону. Жерці сторожко озиралися, намагаючись зро­зуміти, де сховалося джерело нечуваного у цьому світі звуку. Телефон усе дзвонив.

Андрій подумки картав себе за те, що не віддав йо­го Ількові разом зі скіпетром. Не кваплячись, він спо­кійно дістав слухавку з-під складок хітону й відповів на дзвінок, звісно, сучасною мовою:

— Аскольде! Нестерпний хлопче, ти не міг подзво­нити більш невчасно — я маю важливу дипломатичну розмову!

— Даруйте, добродію Апостоле, я збирався з вами домовитися про завтрашню зустріч, але можу зателе­фонувати пізніше, — поквапився відповісти хлопець.

— Нашу розмову саме чують венедські жерці. Я маю з ними порозумітися. Ось. Завтра приходь надвечір. Маєш іще якісь питання?

Жерці, зберігаючи гідність, мовчки слухали незна­йому їм мову.

— Добродію Апостоле, — скористався дозволом говорити Аскольд, — про наше знайомство випадково дізнався один домовичок. Мене тут намагалися при­ворожити, а він мені допомагає, а ви ж заборонили...

— Ти геть заплутався. Людей, людей лукавих слід остерігатися, ось, а домовички своїх друзів не зда­ють. Прихопи його якось із собою... — усміхнувся Апостол.

Цієї миті акумулятор телефону сів остаточно. Зв’язок увірвався.

Жерці недовірливо та очікувально дивилися на Анд­рія. Той, покрутивши у руках телефон, знову загово­рив до них:

— У цьому немає ніякого дива, — здійняв він те­лефон. — Це просто пристрій для розмов на відста­ні. Як дим багать подає нам сигнали про небезпеку зоддалік. Ось!

Андрій спробував передати мобільний до рук стар­шому жерцеві, але той відсахнувся. Несміливо підій­шов Ілько і став за спиною Апостола.

— А якою мовою це ж ти говорив? — спитав стар­ший жрець.

— Ця мова з’явиться тут за сотні й сотні років. Але де в чому буде вона подібна до вашої — венедської, — сказав Андрій.

— Як знаєш ти мову ту, що і не створено ще її? — знову запитав старший.

— Аби проповідувати Слово Його, він дарував нам дивовижну змогу говорити усіма мовами, і тими, що є, і прийдешніми.

— То ти і майбутнє можеш провіщати? — докинув запитання наймолодший жрець.

— Лише те, що Він у безмежності милосердя Свого відкриє мені, негідному, — схилив чоло Апостол.

— Той невидимий, хто говорив із тобою, є сутністю світу невидимого? — запитав середній за віком жрець, який досі мовчав.

— Ні, зі мною говорив майже Ільків одноліток із на­шого — видимого світу, але народиться він у цих місцях за дві тисячі літ. Та ти, — Андрій поглянув на жерця, — правду мовив про світи невидимі. Коли створив Він світ видимий, то з ним разом створив і світи невидимі. Ось!

— Саме так, — перехопив ініціативу старший жрець. — Світи є такі: яв — наш світ, або світ видимий, нав — нижній, невидимий, і прав — це горішній світ, також невидимий, де встановлюється лад поміж усім, що створено було. Ми ще поговоримо про це, а поки ро­би, що маєш, але знай: ти перший чужинець, кому доз­волено пожити серед нас. Нехай Той, у Кого віруєш ти, буде з тобою. Ідіть! — закінчив розмову старший жрець.

Андрій з Ільком вклонилися і рушили назад до та­бору.

Уночі Ілько прокинувся від потужного спалаху біло­го світла. Миттєво вискочивши з куреня, він у місяч­ному сяйві побачив Трамаїла, що лежав долілиць, три­маючи у правиці Давидів скіпетр. Камінь навершя по­волі згасав. Зі свого куреня, крекчучи, вийшов Апостол. Схилився над Трамаїлом.

— Мертвий! Скіпетр на цій землі набрав первісної сили, і тепер його вже не може викрасти чи якось ви­користати людина, яку він сам не визнав за свого воло­даря. А я й не почув, як він у мене, сплячого, витягнув його, — зітхнув Андрій, виймаючи з руки небіжчика скіпетр.

Ілько прикрив обличчя небіжчика шматком брудну­ватої хламиди, а тоді гукнув одноплемінників, щоб забрали тіло нещасного Трамаїла з табору.

— У чому ж сила цього кілка, що він людину вбив? — спитав трохи наляканий хлопець.

— Тут цей жезл, а не кілок, як ти його нешанобливо обізвав, було створено за допомогою вівтаря Аратти стародавнім народом, який потім рушив до берегів Се­рединного моря. Там вони воювали з єгиптянами, втра­тили жезл Аратти і повернулися до берегів Понту і Борисфену. Пізніше ця річ передавалася з покоління в по­коління в родині єгипетських жерців. І коли помер ос­танній у роду, скіпетр було поховано разом з ним у таєм­ній гробниці. Ось. Місце її знаходження передавалося як державна таємниця від одного фараона до іншого. Та якось першим царським вельможею в Єгипті став іудей на ймення Йосип, з роду Якова. Він дізнався, де сховано жезл, і таємно взяв його собі. Почалися біди в Єгипті: голод, хвороби, посухи і буревії. Іудеї залишили країну. Сорок років під проводом Мойсея вони мандрували пустелею, аби всі, хто пам’ятав упокореність та пануван­ня іновірців, вимерли і народилися інші люди — вільні. А жезл став символом одноосібної влади над народом обраним. І коли Давид став царем народу цього, то жезл правив йому за скіпетр. З того часу жезл Аратти став зватися скіпетром Давидовим. Але щороку він поволі, майже непомітно втрачав силу свою. Ось! Коли ж