Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик

Другу групу становлять казочки-небилиці, зміст яких будується на дотепно скомпонованих алогізмах та каламбурах. У них розповідається про те, чого не могло бути насправді, а видається, ніби це правда:

Ой у полі мужик комарами орав, Комарами орав, дубиною поганяв...

... Ой ти, дядьку, Мусію, чи ти бачив чудасію? Що попова кобила по городу ходила, По городу ходила, поросята водила, Поросята кричать, вони їсти хотять, Вони їсти хотіли, і знялись та й полетіли. І знялись та й полетіли, у лісочку на дуб сіли. У лісочку на дуб сіли, усі груші поїли...

Дитина вчиться зіставляти факти і життєві явища, і, зауваживши невідповідність змісту, сприймає казочку як комічну. Це її веселить і розважає. Звичайно, такі забавлянки розраховані на старших дітей, які починають мислити логічно, вчаться елементів аналізу, синтезу, порівняння, зіставлення і т. п.

Третя група казочок-забавлянок — безконечні або надокучливі казочки — вкрай коротенькі віршовані твори, де в жартівливому тоні йдеться про якусь несерйозну чи малоймовірну подію, яка розповідається багато разів, не перериваючи оповіді казочки. Механізм «безконечності» створюється шляхом відповіді на поставлене в кінці твору питання — «Чи казати знов з кінця?», «Гарна баєчка, чи ні?», «Розказати тобі ще?». Найпоширеніша по всій Україні казочка «Був собі чоловік Оажка»:

Був собі чоловік Сажка, На ньому сіра симражка. На голові шапочка, А на штанях латочка. Чи хороша моя казочка?

—      Ти кажеш «хороша», і я кажу «хороша».

—      Був собі чоловік Сажка... і т. д.

Текстів цих казочок записано небагато (кілька десятків), частина з них у вигляді діалогу:

—      Ми з тобою йшли?      — Ти кожух взяв?

—      Йшли.        — Взяв.

—      Кожух знайшли?         — Аде ж він?

—      Знайшли.   — Та що?

—      Я тобі кожух дав?        — Та кожух!

—      Дав.  — Та який?

А ми з тобою йшли?...

і у формі безконечної пісеньки:

Був собі журавель та журавочка,  Або:  Купив циган порося,

Наносили сінця повні ясельця.      А циганка вовка.

Наша пісня гарна й нова,     Оце пісня ловка, ловка,

Починаймо її знова.    Ловка, та не вся:

Був собі журавель...    Купив циган порося...

Як зазначав В. Пропп, основна функція таких творів відвадити дітей, коли вони дуже наполегливо вимагають оповідати казку. Тому вони не обов'язково повинні закінчуватися питанням, а можуть бути й інші форми:

Кажу, кажу казку        І про діда Петруся,

Про бабу Палажку      От і казочка уся.

Коли дитина знову просить розповісти казку, розповідають ту саму забавлянку.

Отже, коло забавлянок широке і різноманітне і щодо особливостей виконання (в залежності від віку дитини), і щодо тем, сюжетів, персонажів. Однак, оскільки слухачами є лише діти, забавлянкам, як і колисковим пісням, характерна простота структури і поетики. Незалежно від форми побудови (пісенька, казочка, оповідь, діалог), усім їм притаманне економне використання художніх засобів. Основна увага зосереджена на самій зображуваній ситуації чи дії, а тому переважають дієслівні форми, слова вживаються в їх прямому лексичному значенні. Відсутність тропів компенсується жестами, інтонацією, мімікою, рухами. Найчастішим засобом є епітет (золоті підковки, маленькі пальчики, сірі бички), інколи у формі прикладки (мишка-шкряботушка, киця-мура).

Визначальне місце, як і в колисанках, займає звукове оформлення, а тому поширені алітерації, асонанси, звуконаслідування. Усі засоби підпорядковані можливостям дитячого сприймання, коли значення багатьох слів залишається недоступним, а увага зосереджується на загальному звучанні твору, — отже, мають суґестивну природу.

Друга велика група дитячого фольклору — твори, які перейшли із загального доробку народної словесності. Переважно це найдавніші жанри, які мали колись сакральне значення, а, втративши його, перейшли у дитячий фольклор. Найбільше зразків дитячої творчості дала народна обрядовість, особливо ритуали і пісенність календарного циклу. Зараз уся календарна обрядовість втратила первісне ритуально-культове значення, набула форми гри, розваги. А тому вона поширена серед дітей, рівень свідомості яких не вимагає логічних пояснень тих чи інших дій, що є наближеним до світосприймання праслов'ян.

Першим таким жанром є заклички. Заклички — короткі поетичні твори, пов'язані з вірою давніх людей в магічну дію слова, в яких звучать звертання до природних явищ, стихій, об'єктів, з метою вплинути на погоду, довкілля чи саму людину.

Найбільше закличок пов'язані з культовими обрядами землеробського циклу:

—      до дощу (щоб пішов чи припинився):

Іди, іди, дощику,          Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику   Цебром, відром, дійницею

В полив'янім горщику.         Над нашою пашницею;

—      до сонця (щоб зійшло чи вийшло з-за хмари):

Вийди, вийди, сонечко,         На бабине зіллячко,

На дідове полечко,      На наше подвір'ячко;

—      до хмар, щоб розступились та ін.

Вірогідно, в минулому вони супроводжувались певними магічними діями чи ритуалами, відгомін яких зустрічаємо в текстах: «зварю борщику» (культове жертвоприношення їжі), «будемо стріляти», «яйце трісне» (риси ворожіння):

Дощику, дощику, я наварю борщику Будем стріляти, дощик спиняти.

У синьому горщику,    Сонце блисне, яйце трісне,

Та поставим на дубочку,      Дубочок хитнувся, дощик минувся.

У деяких