Наодинці з собою - Марк Аврелій Антонін

14. Більшість із того, що подивляє юрба, зводиться до найзагальніших родів{234}: це те, що підпадає під «стан» чи «природу», як-от каміння, деревина, фіги, виногроно, оливки. Трохи поміркованіші подивляють те, що підпадає під «душу»; а вже найобдарованіші подивляють те, що підпадає під «розумну душу», і це не ота всесвітня Душа, а просто душа мистецька чи така, що в чомусь іншому веде перед, або принаймні має багато рабів. Що ж до шанувальника розумної, всесвітньої і громадської Душі, то він вже не схилиться до чогось іншого, а берегтиме передусім власну душу — щоби була розумною і суспільною як щодо свого стану, так щодо своїх відрухів, — і в цьому співпрацюватиме з усіма, хто з ним споріднений.

15. Те — поспішає бути, се — відбутися; а з того, що допіру стається, дещо вже й вигасло. Плинність і переміни невпинно оновлюють Всесвіт — так само, як і безкрай вічності видається щоразу новим через невпинний біг часу. Чи в такій ріці доціниш щось із мимобіжного — коли на ньому й не встояти?{235} Це наче один із мимолітних горобчиків: щойно комусь полюбився — а вже пропав з очей. Щось подібне — і життя кожного з нас, цей кров'яний випар і повітряний віддих{236}. Адже раз вдихнути й видихнути повітря, як це робиш щохвилі, — це те саме, що повернути саму здатність дихати туди, звідки вперше її увібрав; здатність, набуту щойно вчора чи позавчора — при народженні{237}.

16. Нічого не варте ні рослинне дихання, ні подих звіра чи худобини, ні враження від уявлень, ні смикання на мотузочках поривів, ні стадність, ні відживлення: все це — те саме, що й випорожнення від залишків їжі{238}.

То що ж тоді цінне? Коли тобі плещуть? Ні. І навіть не те, коли про тебе плещуть язиками (адже благословення юрби — це і є плескіт язиків). Отож відкидаємо й славу; що ж залишиться? Гадаю, те, щоб і поступати, і здержуватися згідно з власним устроєм{239}: до цього ведуть усі заняття, всі мистецтва. Адже всяке мистецтво мітить на те, щоб той, кого воно лаштує, був придатний до того, до чого його лаштовано{240}. Цього домагається і садівник, плекаючи виноград, і приборкувач коней, і той, хто займається псами. А до чого прямує виховання й навчання? У тому і є цінність.

Коли направду це матимеш, то вже нічим іншим не клопотатимешся; хіба ж тоді не кинеш цінувати багато інших речей? Інакше не бути тобі ні вільним, ні самодостатнім, ні безпристрасним: конче будеш заздрити і ревнувати, підозрювати спроможних позбавити тебе того, що цінуєш, і замишляти на тих, у кого воно є; одне слово, впадатимеш у сум'яття через залежність від будь-якої з цих речей; а до того ж, конче будуть великі нарікання на богів. А от поважаючи й цінуючи власну думку і сам собі подобатимешся, і з людьми будеш добре ладити, і з богами годитимешся, тобто хвалитимеш усе, що вони тобі вділять і призначать.

17. Догори, додолу, по колу — біг елементів{241}; але жоден з цих рухів не є шлях чесноти. Вона — щось божественніше: хоч і йде незбагненними шляхами, та виходить на добру стежку.

18. Що ж вони роблять! Про своїх сучасників — тих людей, що живуть поряд із ними, — не хочуть і доброго слова мовити; натомість роблять велике діло з того, щоб самим зажити благословення нащадків, яких не бачили і вже не побачать. Але ж це майже так само, як журитися, що про тебе не сказали нічого доброго пращури!

19. Коли не вдається чогось доконати — не визнавай цього за неможливе для людини; а коли щось для неї можливе і близьке — вважай, що воно й тобі досяжне.

20. У гімнасії{242}, бува, і нігтями подряпають, і в пориві буцнуть головою, але ж ми не подаємо знаку й не ображаємося, і потім не дивимося скоса, наче там був злий умисел. Остерігаємося, але не як ворога; не підозрюємо зла, а доброзичливо ухиляємося. Нехай і в решті ділянок життя буде щось подібне: не надто берімо до серця те, чого зазнаємо від «товаришів у вправах», адже, як мовлено, завше маємо як ухилитися — без підозри і ненависті.

21. Якщо хтось зможе мене спростувати і довести мою неправоту в тому, що визнаю і що роблю, — радо поступлюся, адже й сам дошукуюся істини. А істина ще нікому й ніколи не зашкодила: шкоди зазнає лише той, хто в омані й невіданні.

22. Я роблю те, що мені належить робити, і ніщо інше мною не помикає — ні неживе, ні нерозумне, ні те, що заблукало, не відавши дороги{243}.

23. Із нерозумних істот і назагал із речей та предметів користай великодушно й свобідно, адже ти маєш розум, а вони — ні; а з людей, оскільки й вони мають розум, користай суспільно. В усьому покликайся на богів і не питай, скільки часу це чинити: стане й трьох годин{244}.

24. І Александр Македонський, і його погонич мулів, коли померли, переставилися в те саме: або їх обидвох узято до того самого насінного розуму Всесвіту, або обидва однаково розсипалися в атоми.

25. Візьми собі до серця, скільки ж то всього стається і в тілах, і в душах кожного з нас за одну коротку мить; тож і не дивуйся, що набагато більше, а радше — геть усе, що стається, разом існує в тому Єдиному і Цілому, яке називаємо Всесвітом.

26. Коли хтось тебе запитає, як пишеться ім'я «Антонін»{245} — хіба не вимовлятимеш поволі кожну літеру? А розгнівається — невже гніватимешся навзаєм? Хіба й далі спокійно не перелічуватимеш усіх букв? Пам'ятай, що й тут усе належне виповнюється в певній лічбі{246}: отак, дотримуючись її, не хвилюючись і не дратуючись на чуже роздратування, треба путньо досягати поставленої мети.

27. Як це жорстоко — не потурати людям у їхньому стремлінні до того, що їм позірно близьке й догідне! І все ж подекуди ти не дозволяєш їм цього робити, адже обурюєшся, коли вони хиблять — а й тоді їх тягне до чогось буцімто для них близького й догідного. — Але ж воно не таке! — То навчи й покажи, а не обурюйся.

28. Смерть — це