Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Тієї ночі щось тягло Маретту вниз до вітальні. Вона знайшла Кедсті в крісі — мертвого. Дональд зник. Тоді ти й знайшов її. Кенте, вона кохала тебе — і тобі ніколи не збагнути, як її серце обливалося кров’ю, коли вона дозволила тобі повірити, що вбила Кедсті. Вона мені все розповіла. Через свій страх за Дональда, через палке бажання відвести від нього всі можливі підозри, доки він не буде у безпеці, вона змушена була не зізнаватися навіть тобі. Пізніше, дізнавшись, що Дональд у безпеці, вона розповіла б. Але тоді — ви загубили одне одного в Бистрині.
Мактриґґер зробив паузу, і Кент побачив, як той намагається притлумити горе, яке досі було свіжою раною на його серці.
— І О’Коннор усе це з’ясував?
Мактриґґер кивнув.
— Так. Він ослухався наказу Кедсті їхати до Форт-Сімпсона й повертався до Пристані Атабаска, коли знайшов мого брата. Дивно, як усе це трапилося, Кенте. Але, гадаю, на те була Божа воля. Дональд помирав. І перед самою смертю колишній розум на мить повернувся до нього. Він і розповів усе О’Коннору перед тим, як померти. Ця історія вже відома скрізь. Просто дивно, що ти не чув…
Скрип дверей перервав його. Анна Мактриґґер стояла й дивилася на них із порога, за яким нещодавно зникла разом із Мареттою. На її обличчі була радісна усмішка. Її темні очі сяяли новою радістю. Її погляд зупинився спочатку на обличчі Мактриґґера, потім — на Кентовому.
— Маретті значно краще, — сказала жінка своїм м’яким голосом. — Вона чекає на вас, мсьє Кент. Чи не підете до неї зараз?
Наче уві сні, Кент рушив слідом за нею. Він підібрав з підлоги наплічника, бо через свій дорогоцінний вміст той став для нього часточкою власної плоті й крові. Жінка повела його за собою, а Мактриґґер так і лишився стояти біля каміна. Невдовзі Анна повернулася. Її прекрасні очі палали вогнем. Вона м’яко всміхалася і, поклавши руки на плечі чоловікові, прошепотіла:
— Я дивилася на нічне небо крізь вікно, Малкольме. Гадаю, давно не було таких великих і яскравих зірок. А Хранитель — наче живий бог у небесах. Ходімо, прошу.
Вона взяла його за руку, і Малкольм пішов із дружиною. Над їхніми головами в усій величавій красі розкинулися зірки. Долиною підіймався легенький вітерець, і були в ньому прохолода і свіжість гірських вершин і солодкий запах лугових трав і квітів. І коли жінка вказала на всипане зірками небо, Малкольм Мактриґґер підняв очі на Хранителя — і на мить здалося, що він бачить те саме, що й вона: життя замість смерті, вираз розуміння й торжества на могутньому кам’яному обличчі над мережаним серпанком хмар. Довгий час вони блукали разом, і глибокий внутрішній голос укотре палко нашіптував жінці, що Хранитель усе знає і на її очах оживає в радості там, у піднебессі. Адже до цього нерухомого мовчазного гірського бога вона і сміялася, і плакала, і співала, і навіть молилася, і разом з нею це ж робила й Маретта — доки нарешті трепетне биття жіночих сердець не наділили духом цю кам’яну форму.
А позаду них, у дерев’яному замку, збудованому Малкольмом Мактриґґером і його братом Дональдом, у кімнаті з виглядом на самого Хранителя Маретта розкривала Джиму Кенту останню зі своїх таємниць. І для неї настала година торжества. Її вуста були яскраво-червоні й теплі від щастя, яке повернулося до неї з коханням Кента.
Її обличчя було наче квіти шипшини, що весь день потрапляла йому під ноги. Адже в цю годину цілий світ зосередився навколо Маретти, розпростершись біля її ніг. Священні речі з вузла лежали в неї на колінах. Дівчина відкинулася у великому кріслі з ковдрою й подушками, в якому провела ці всі довгі дні своєї недуги. Тепер же з недугою було покінчено. Життєва енергія знову потоками струмувала її тілом, і в той час, коли Малкольм Мактриґґер і його дружина пішли, Кент милувався цим чарівним перетворенням. Своєю чергою Маретта дала йому маленький пакунок, і доки Кент відкривав його, піднесла обидві руки й розпустила волосся так, що воно вкрило її розкішними блискучими сплутаними хвилями.
Розгорнувши останній шар обгорткового паперу, Кент побачив у себе в руках довге пасмо волосся.
— Бачиш, Джимсе, воно швидко відросло відтоді, як я відстригла його тієї ночі.
Вона похилилася до нього, розділивши волосся своїми тонкими білими пальцями, так, що він знову побачив місце, де було відстрижене пасмо в ніч смерті Кедсті.
А тоді вона сказала:
— Можеш зберегти його назавжди, якщо хочеш, Джимсе, бо я відрізала його зі своєї голови, коли залишила тебе в кімнаті внизу і коли ти… майже… повірив, що я вбила Кедсті. Це було воно…
Дівчина простягла йому ще один пакунок, і її губи трохи напружилися, коли Кент розгорнув його і ще одне пасмо волосся заблищало в ламповому світлі.
— А це належало татку Дональду, — прошепотіла вона. — Це… це все, що лишилося йому від Марі, його дружини. І тієї ночі… коли помер Кедсті…
— Я розумію, — скрикнув Кент, перериваючи її. — Він душив ним Кедсті, поки той не помер. І коли я знайшов його навколо шиї Кедсті — ти… ти наштовхнула мене на думку, що воно твоє — аби врятувати Дональда!
Дівчина кивнула.
— Так, Джимсе. Якби прийшла поліція, вони вирішили б, що винна я. І я хотіла дозволити їм думати так, доки татко Дональд не опиниться в безпеці. Але увесь час я тримала тут, у себе на грудях інше пасмо, яке довело б, що я невинувата — коли настане час. А тепер, Джимсе…
Вона знову посміхнулася йому і простягнула до нього руки.
— О, я почуваюся такою сильною! І хочу забрати тебе звідси… і показати тобі мою долину… Джимсе… нашу долину — твою й мою — при світлі зірок. Не завтра, Джимсе. А сьогодні. Зараз.
Трохи згодом Хранитель дивився на них згори вниз, так само, як до того спостерігав за прогулянкою іншої пари. Але зорі були більші та яскравіші, і білий каптур снігу увінчував голову Хранителя, наче корона, охоплена відблиском далекого світла. І після того, тихо й чарівно, інші занесені снігом гірські гребені засяяли, привітно віддзеркалюючи місячне сяйво. Але поміж них Хранитель вирізнявся, наче могутній бог, і коли вони двоє підійшли до повороту долини, Маретта притягнула Кента за собою на великий плаский камінь і тихо засміялася, міцно тримаючи його руку в себе
