Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Він дякував Богові, що раніше перев’язав наплічника цією мотузкою. Час від часу він починав підтягуватися, вибираючись на скелю. Зворотним потоком до нього віднесло довге волосся Маретти, і так воно опинилося набагато ближче до Кента, ніж її руки, якими дівчина щосили трималася за скелю. Кент потроху просувався до нього, адже бачив, що може дотягнутися до волосся швидше, ніж дістатися до неї самої. У той же час він мав тримати свій кінець мотузки натягнутим. Від самого початку це було майже надлюдське завдання. Скеля була слизька, як олія. Двічі він кидав погляд униз за течією. Йому спадало на думку, що, може, буде краще просто кинутися у воду і тоді притягнути до себе Маретту за допомогою мотузки. Те, що він зараз бачив, запевняло його, що така дія може мати фатальні наслідки. Він повинен тримати Маретту в обіймах. Якщо він утратить її — хоча б на кілька секунд — її тіло розпрощається з життям у тому скелястому вирі попереду.
А тоді раптом мотузка на його зап’ястку миттєво ослабла — його ледве не відкинуло назад. Одночасно з розривом мотузки він почув крик Маретти. Усе відбулося в одну мить — напевно, швидше, ніж його мозок устигав осягнути значення того, що відбувається: її руки, що зісковзують зі скелі, її біле тіло, що нестримно відносить у ще білішу піну навколо порогів. Скеля перетерла мотузку, і дівчина зникала! З криком, схожим на вереск божевільного, він пірнув слідом за нею. Вода поглинула його. Він виринув на поверхню, намагаючись подолати зворотну течію на поверхні. П’ять метрів перед ним… десять… він устиг вихопити поглядом білу руку, а за нею — обличчя Маретти, перш ніж вона зникла за пінною стіною.
Він ринувся слідом за нею до тієї стіни. Геть засліплений, Кент плив крізь неї, відчайдушно шукаючи дівчину навпомацки, викрикуючи її ім’я. Його пальці впіймали кінець мотузки, зав’язаний навколо власного зап’ястка, і він несамовито стиснув його, повіривши на мить, що знайшов Маретту. Все густіше, все небезпечніше поставали скелі нижніх порогів на його шляху. Вони здавалися живими істотами, наче демони, сповнені єдиним бажанням — мордувати й руйнувати. Вони били й калічили його. Їхній диявольський сміх здавався ревом Ніагарського водоспаду. Кент більше не кричав. Голова зробилася важкою, каміння все вдаряло і вдаряло його — било й нівечило, перетворюючи його тіло на щось безформне. Стрімкі мильно-білі пінні потоки, наче глазур на жахливих розмірів торті, ставали сірими, а тоді — чорними.
Він не знав, коли припинив боротьбу. День закінчився. Настала ніч. Світ поринув у забуття. І на якусь мить життя покинуло його.
Роздiл 23
За годину бійцівські сили, що дрімали в тілі Кента, повернули його до життя. Чоловік розплющив очі. Не одразу на нього обрушилося страшне усвідомлення того, що сталося. Першим враженням було, ніби він прокинувся від сну, сповненого болю й жахіття.
Тоді він помітив чорний валун напроти. До нього долетів похмурий рев потоку. Очі вихопили яскраву пляму світла — промені вечорового сонця в дзеркалі води. Після деяких зусиль він підвівся на коліна, і одразу ж у його голові наче розірвався залізний обруч, заглушивши решту почуттів, і Кент, затинаючись, підхопився на ноги з ім’ям Маретти на вустах. Він із жахом усвідомив усе, що сталося. Язик його занімів після першого скрику, наповнивши горло стогоном і риданням від смертельної муки. Маретта зникла. Загинула. Вмерла.
Щойно прийшовши до тями, він став роззиратися. За чверть милі вгору за течією Кент побачив білу піну між стінами кам’яних ущелин, що темніли в передвечірніх сутінках. Ще чіткіше він почув ревіння смертельних потоків. Та найближчою до нього була тиха вода, і зараз він стояв на пологій намивній смузі каменю й сланцю, куди виніс його потік. Попереду темніла скеляста стіна. Позаду була ще одна. Жодної іншої ділянки берега, окрім тієї, де він стояв, не було. І Маретти з ним теж не було.
Жахлива правда заволоділа всіма його думками. Але фізичне «я» відмовлялося прийняти цю правду. Якщо він вижив, вона теж має бути жива! Вона там… десь там… уздовж берега… серед скель…
Із глухим стогоном він і далі твердив її ім’я. Він кричав, потім прислухався. Похитуючись, Кент рухався кам’янистою грядою аж до скелястого краю ущелини. Менш ніж за сто метрів попереду починалася Бистрина Смерті. Він подолав її, і тепер одяг лахміттям висів на ньому, тіло спливало кров’ю, і самого його неможливо було впізнати. Напівбожевільний, він усе голосніше викрикував її ім’я. Нарешті його увагу привернув яскравий захід сонця. Він вийшов з-поміж стін ущелини, і тепер перед ним лежав цілий зелений світ. Попереду русло ріки розширювалося, і прудка течія ставала тихою водою.
Уже не страх володів ним, а моторошна безмежна впевненість у тому, що сталося. Наче прожиті роки безслідно зникли, і, блукаючи вздовж крайки берега, він плакав — плакав, мов хлопчисько над своїм великим дитячим горем. Знову й знову, то криком, то шепотом він промовляв ім’я Маретти.
Але він не кликав її більше, бо знав, що вона мертва. Пішла від нього назавжди. І все одно він не переставав шукати її. Останні промені сонця згасли. На землю впали сутінки, а тоді стало зовсім темно. Та навіть у темряві він обшукував берег на відстані милі від Бистрини, все гучніше кличучи її на ім’я, все чекаючи на відповідь, якої, він знав, ніколи вже не буде. Зійшов місяць, а Кент, годину за годиною, усе не припиняв своїх безнадійних пошуків. Він не знав, наскільки тяжко річкові скелі побили й поранили його, і заледве збагнув, коли настала втома, зваливши його з ніг просто на місці. Початок світанку застав його в дорозі: він покидав берег ріки. Близько полудня його побачив Андре Буало, старий сивоволосий метис, який ставив мисливські сільця на Бернтвуд-Крик. Побачивши його рани, Андре злякався і чи то затягнув, чи то запросив його до своєї хижки, захованої далеко в лісі.
Протягом шести днів по тому Кент залишався в будинку Андре, просто тому, що не мав ані сил, ані причин, щоб рухатися далі. Андре дивувався — адже в тілі прибульця не було жодної зламаної кістки. Але голова дістала тяжке пошкодження, і через цю травму Кент упродовж трьох днів і трьох ночей невпевнено вагався між життям
