Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Затягнувши вузол, вона усміхнулася. Це була дивна, скупа й напружена усмішка, але вона ясно свідчила, що дівчина не боїться, що вона безмежно довіряє йому і знає, що означає мотузка.
— Я вмію плавати, Джимсе, — прокричала вона крізь гуркіт. — Якщо ми вдаримося у скелю…
Вона не завершила — із його губ зірвався несподіваний скрик. Він майже забув найважливішу з усіх речей. Не було часу розшнуровувати чоботи. Схопивши ножа, він єдиним низхідним рухом розпоров шнурівку. Швидко звільнився від взуття, потім звільнив від нього Маретту. Навіть у цю годину небезпеки він у захваті спостерігав, як швидко Маретта відгукується на думки, що спонукають його до дії. Вона зірвала з себе верхній одяг і скинула його на палубу, доки він викараскувався зі своєї грубої сорочки. Її струнка фігура у білій нижній спідниці, її розкішне волосся, розметане вітром, що дмухав від Бистрини, її голі шия і плечі, її очі, що не зводили осяйного погляду з Кента — вона знову була зовсім поряд, у його обіймах, і її вуста беззвучно промовляли його ім’я. А за мить вона відкинула голову і швидко вигукнула:
— Поцілуй мене, Джимсе… поцілуй мене…
Її теплі вуста припали до його губ, і її голі руки оповили його шию судомною дитячою хваткою. Він глянув уперед і вперся ногами в дно, а тоді занурив руку в м’яке павутиння її волосся і притиснув її обличчя до своїх оголених грудей.
За дві секунди сталося зіткнення. Чітко серединою борту баркас налетів на Зуб Дракона. Кент був готовий до удару, але його спроба втриматися на ногах, обіймаючи Маретту, зазнала поразки. Фальшборт урятував їх самих від удару об слизьку гладінь скелі. Посеред реву води, який тільки й було чути, Кент ясно розібрав хруст деревини. Судно виринуло нагору, підняте могутньою хвилею, і на секунду-дві здалося, наче ця хвиля збирається перекинути й накрити його. А тоді судно, що налетіло на ніс скелі, почало повільно зісковзувати назад до води.
Тримаючись за перила однією рукою і притискаючи до себе Маретту другою, Кент із жахом спостерігав, що відбувається. Судно зносило У ПРАВИЙ КАНАЛ! І в тому каналі не було жодної надії — лише смерть.
Маретта стійко дивилася в лице невідворотному. У цю годину, коли кожна секунда була сповнена невідомості завдовжки в ціле життя, Кент побачив, що вона зрозуміла. І все ж вона навіть не скрикнула. Її обличчя було смертельно блідим. Її волосся, руки й плечі були мокрі від бризків води. Але йому траплялося бачити жах — в її обличчі жаху не було. Коли вона підняла на нього свої очі, він був захоплений її тихим спокійним поглядом. Лише вуста дівчини тремтіли.
Його душа обернулася на безмовний крик, що потонув у наступному тріску дерева — виступ Зуба зім’яв маленьку каюту, мов картон. Кент відчув, як його переповнює наплив почуття, могутнішого за загрозу, що несла в собі Бистрина. Він не міг програти! Цього не можна було уявити собі. Не можна! Тільки не тоді, коли поряд ВОНА і він б’ється за це чарівне тендітне створіння, яке навіть перед лицем самої смерті не втрачає посмішки.
А тоді (він досі міцно обіймав її рукою) страховиська одвічної сили та смерті дали йому відсіч. Судно вислизнуло на волю від Зуба Дракона, наполовину заповнене водою. Його надтріснутий поламаний каркас опинився в кам’яних щелепах східного каналу. Воно більше не було плавучим судном. Його було затоплено, розірвано, начисто зруйновано — майже без жодного удару. А Кент опинився у стрімкому гуркітливому потоці води, тримаючись за Маретту.
На мить їх занурило під воду. Чорні хвилі й біла піна скипали й розбивалися над ними. Здавалося, промайнула ціла епоха, доки Кент знову відчув ніздрями свіже повітря. Він підштовхнув Маретту нагору і закричав до неї. Почув, як вона відгукнулася.
— Зі мною все гаразд… Джимсе!
З його вміння плавати не було зараз жодної користі. Він був, наче тріска на хвилях потоку. Усе, що він намагався, — стати бар’єром між Мареттою і скелями. Не так вода лякала його, як ці скелі.
Їх було десятки й сотні — наче зуби велетенської дробильної машини. І ця «щелепа» сягала довжиною на чверть милі. Він відчув перший удар, другий, третій. Кент не думав про час і про відстань, він самотужки боровся, щоб залишатися непорушною стіною між смертю і Мареттою. Уперше, коли він схибив, сліпа лють опалила його душу.
Він побачив, як її біле тіло розтяглося на слизькій, виїденій зливами скелі. Її голова відкинулася назад, і він подумав на мить, що її тендітне тіло розбито. По тому він продовжував боротися, ще несамовитіше. І вона знала, за що він б’ється. Дивно, але Кент не знепртомнів від ударів і поранень. Фізичного болю не було. І все ж він відчував, як наростає дзижчання в голові, як нагло слабшають руки й тіло.
Вони були на півдорозі крізь Бистрину, коли його зі страшною силою кинуло об скелю. Удар був такий, що він випустив із рук Маретту. Він пірнув слідом за нею, але не зміг упіймати за руку — а тоді побачив її напроти себе. Дівчина чіплялася за ту саму скелю. Міцна мотузка врятувала її. Пов’язана навколо її талії та його зап’ястку, вона і досі з’єднувала закоханих — попри півтора метра скелі, що їх розділяли.
Важко дихаючи, напівживі, вони зустрілися поглядами понад тією скелею. Тепер, коли він вибрався з води, кров струменями потекла з рук, плечей і обличчя Кента. Але він усміхнувся до неї, як кілька секунд раніше всміхалася вона. Її очі були сповнені болю й страждання. Він кивнув у напрямку, звідки вони прибули.
— Найгірше в нас позаду, — він спробував перекричати гуркіт. — Ось тільки переведемо подих, і я перелізу через скелю до вас. А тоді, не довше, як кілька хвилин, може, навіть менше — і ми будемо у тихих водах в кінці каналу.
Дівчина почула його і кивнула у відповідь. Кент хотів надати їй упевненості. Він не мав наміру спочивати, адже її положення у воді сповнювало його жахом, який він із усіх сил намагався приховати. Груба
