Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Жінка підійшла до нього
— Я краще відведу її, мсьє, — сказала вона. — Малкольм… вам розповість. А трохи згодом… ви зможете побачитися з нею знов.
У жінки був низький і м’який голос. При звуку його Маретта підняла голову, і її руки у давній милий спосіб ковзнули по щоках Кента, коли вона прошепотіла:
— Поцілуй мене, Джимсе… мій Джимсе… поцілуй мене…
Роздiл 26
Трохи згодом Кент із Сенді Мактриґґером стояли самі посеред освітленої лампою кімнати, тримаючись за руки. В їхньому рукостисканні відчувалося душевне тепло двох сильних чоловіків, об’єднаних непорушною дружбою. Кожному з них траплялося зазирати в очі смерті, рятуючи іншого. І все ж спогад про це, підсвідомо й назавжди закарбований у їхній пам’яті, не видавав себе нічим, окрім стисканням їхніх рук і взаєморозумінням, що ховалося глибоко в їхніх очах.
На обличчі Кента застигло німе питання щодо Маретти. Мактриґґер помітив його страх і неквапно всміхнувся, стривожено й радісно водночас. І озирнувся на двері, за якими зникли Маретта і її старша супутниця.
— Дякувати Богові, ти з’явився вчасно! — сказав він, не відпускаючи руки Кента. — Вона гадала, що ти помер. І я знаю, Кенте, що це її просто вбивало. Доводилося приглядати за нею вночі. Іноді вона виходила блукати долиною. Казала, що шукає тебе. Так було і сьогодні.
Кент відчув тверду грудку в горлі й ковтнув.
— Тепер я розумію, — промовив він. — Її жива душа вабила мене сюди. Я…
Він зняв з плеча свою ношу з її дорогоцінним вмістом, продовжуючи слухати Мактриґґера. Вони сіли. Те, що казав Мактриґґер, здавалося йому незначною послідовністю фактів, порівняно з тим, що Маретта була десь поряд, за дверима, жива й здорова, і дуже скоро він побачить її. Кент не розумів, навіщо Мактриґґер пояснює йому, що старша жінка — його дружина. Навіть те, що щасливий випадок кинув дівчину на колоду, застряглу між двома скелями Бистрини, і що ця колода, відламавшись, винесла її на протилежний бік ріки на багато миль нижче за течією, здавалося банальним на тлі згадки, що лише одні двері розділяють їх у цю мить. Але Кент слухав. Він чув розповідь Мактриґґера про те, як Маретта розшукувала його в ті дні, коли він лежав у пропасниці в хижці Андре Буало, як відмовлялася повірити в його смерть, і як у ті самі дні караван Лазеля відплив униз по ріці, і вона вирушила на північ разом із ним. Пізніше він встигне подивуватися цим речам, але зараз він слухав, не зводячи погляду з дверей. Саме тоді Мактриґґер повідав дещо несподіване. Наче постріл пронизав мозок Кента. Мактриґґер тихо розповідав про О’Коннора. Він казав:
— Але ти вже, напевно, був у Форт-Сімпсоні, Кенте, й О’Коннор це все тобі розповідав. Це він привіз Маретту додому, крізь Сірчану Землю.
— О’Коннор!
Кент підстрибнув на ноги. Вистачило миті, щоб Мактриґґер прочитав усю правду на його обличчі.
— Великий Боже! Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш, Кенте? — напружено прошепотів він, підіймаючись на ноги слідом за ним. — Хіба ти не бачив О’Коннора? Хіба ніде не стикався з поліцією за останній рік? Хіба ти не знаєш?..
— Я нічого не знаю, — видихнув Кент.
Кілька секунд Мактриґґер не зводив із нього здивованих очей.
— Я переховувався, — сказав Кент. — Увесь цей час я тримався від поліції якнайдалі.
Мактриґґер глибоко вдихнув. І знову його руки стиснули руки Кента. Недовірливим, глибоко здивованим тоном він промовив:
— І ти прийшов до неї, до її старого будинку, вірячи, що Маретта вбила Кедсті! Важко в таке повірити. А ще… — на його обличчі несподівано проступила скорбота, майже біль — і Кент, простеживши за його поглядом, зрозумів, що той дивиться на великий кам’яний камін у кінці кімнати.
— Це він, О’Коннор, розплутав справу взимку, — мовив чоловік через силу. — Я маю тобі все розповісти, перш ніж ти побачиш її знову. Ти повинен зрозуміти. Не варто змушувати її саму розповідати про це. Отже, слухай…
Кент підійшов до каміна слідом за ним. З полиці над каміном Мактриґґер узяв фотографію і передав йому. Це був портрет чоловіка з непокритою головою, який стояв просто неба, осяяний сонцем.
Тихий зойк злетів з губ Кента. Цю велику сіру людську примару він бачив у спалаху блискавки тієї ночі з вікна свого сховку в бунгало Кедсті.
— Мій брат, — сказав Мактриґґер, долаючи грудку в горлі. — Я любив його. Цілих сорок років ми були добрими друзями. І Маретта була нашою дівчинкою, його й моєю. Це він… убив… Джона Барклі.
А тоді, зробивши паузу, щоб збороти тремтіння в голосі, Мактриґґер додав:
— І це він… мій брат… убив інспектора Кедсті.
На кілька секунд між ними повисла мертва тиша. Мактриґґер не дивився на Кента, натомість не зводив очей із каміна. А тоді сказав:
— Він убив тих людей, але це було не вбивство, Кенте. Я не можу це так назвати. Це було правосуддя, самовільне, без втручання закону. Якби не Маретта, я б тобі цього не розповідав — принаймні не найжахливішу частину. Мені не подобається знову викликати в пам’яті цей спогад… Це сталося багато років тому. Тоді я ще не був одружений, але мій брат був старший за мене на десять років і мав дружину. Думаю, що Маретта кохає тебе так сильно, як Марі кохала Дональда. А кохання Дональда було ще сильнішим. Це було обожнювання. Ми втрьох приїхали й оселилися на новій землі серед гір, ще до відкриття золотих родовищ у Доусоні й Бонанзі. Це була дика земля, первісна земля, і жінок там було небагато, але Марі обрала поїхати з Дональдом. Вона була красуня, з волоссям і очима, як у Маретти. Це й стало причиною трагедії.
