Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Те, що він побачив у першу мить, було наче велетенська порожня чаша, утворена стінами гір, чаша дві милі в діаметрі, якою, власне, і завершалася долина. Знадобилося кілька секунд, щоб його очі пристосувалися бачити менші, детальніші подробиці на відстані півмилі. І ще до того він почув звук, від якого здригнувся кожен нерв у його тілі. Це був глухий гавкіт собаки, що лунав далеко внизу.
Теплий золотавий туман, що передує заходові сонця в горах, збирався між ним і долиною, але за певний час Кент розгледів крізь нього ознаки наявності людського житла — майже прямо перед собою. Там було маленьке озерце, із якого витікав блискучий струмочок, а біля самого озера, неподалік від підніжжя гори, на якій він стояв, виднілося кілька будівель і частокіл, що згори здавався зовсім іграшковим. Ані тварин, ані будь-якого іншого руху Кент не помітив.
Не турбуючись пошукати стежку, Кент почав поспіхом спускатися. І знову він не ставив собі зайвих питань. Безмежна впевненість володіла ним: з усіх місць на землі тільки це могло бути Долиною Мовчазних Людей.
А прямо під ним, затоплений і напівсхований ілюзорним туманом, стояв Мареттин старий дім. У цю мить Кентові здавалося, що цей дім належить йому, що він є часткою цього дому, що, йдучи туди, він наближається до останнього місця спочинку, свого остаточного прихистку, рідного дому. Дивним чином у ньому вкорінилася думка, що там на нього чекає гостинний прийом. Він поспішав, доки його дихання не збилося, він не захекався і не змушений був перепочити. Нарешті він опинився у небезпечному місці, де змушений був просуватися черепашачим кроком, і йому знову й знову доводилося відступати й обходити небезпечні слизькі місця і круті обриви, що осипалися просто в нього під ногами. У долині густішав туман. Сонце сіло за західними верхівками гір, і швидко після того долину наповнили присмеркові сутінки. Була сьома година, коли він підійшов до краю пологої, щонайменше в милю завдовжки, рівнини, на добру милю нижче від того місця, де гірський вигин замикав чашу долини. Кент був виснажений. Його руки були в синцях і сочилися кров’ю. Під покровом темряви він наблизився до будинку.
Обігнувши гострий кут гірської гряди, він навіть не намагався стримати радісного скрику, що рвався з його губ. Прямо перед ним були вогні. Деякі — розкидані поодинці, але ті, що були найближче, цілим гроном палали перед ним, як палає низка освітлених вікон. Наближаючись до них, Кент пришвидшив кроки, ледь стримуючись, щоб не зірватися на біг. А тоді щось зупинило його, і Кентові здалося, що його серце підстрибнуло до самого горла і він от-от задихнеться.
Він чув чоловічий голос, що в присмерку кликав її на ім’я:
— Маретто… Маретто… Маретто…
Кент намагався гукнути, а натомість лише задихався. Він відчував, що тремтить. Він простягнув перед собою руки, і незнане безумство опалило його мозок, наче вогнем.
Голос знову гукав:
— Маретто… Маретто… Маретто…
Чаша долини відлунювала ім’я. Воно м’яко перекочувалося серед гірських схилів. Повітря тремтіло ним, пошепки повторювало його, передавало далі — і раптом безумство у Кенті віднайшло власний голос, і він загорлав щосили:
— Маретто!.. Маретто!..
Він продовжував бігти. Його коліна слабшали. Він знову вигукував ім’я, але тепер уже інший голос мовчав. Перед його очима з туману виринали предмети у проміжку між ним й освітленими вікнами. Хтось — двійко людей — наближалися до нього з засторогою й цікавістю. Кент затинався, але знову вигукував ім’я коханої. Цього разу йому відповів жіночий крик, й одна з двох постатей ринулася до нього, шпарка, мов блискавиця.
Їх розділяло всього три кроки, і в тому післясутінковому мороку вони палко дивилися одне одному у вічі, хоча тіла не в силах були зрушити з місця — таким потрясінням обернулося для них диво, що його дарував їм великий і милосердний Господь.
Мертві постали з могил. Неймовірним зусиллям волі Кент простягнув їй руки, і Маретта хитнулася йому назустріч. Коли наблизився інший чоловік, вони стояли на колінах на землі, міцно обійнявшись, наче малі діти. І, піднявши очі, Кент побачив над собою Сенді Мактриґґера — чоловіка, чиє життя він урятував у Пристані Атабаска.
Роздiл 25
Пізніше Кент так і не міг сказати, скільки часу минуло, перш ніж розум його прояснився. Може, одна хвилина, а може — ціла година. Всі його життєві сили зосередилися навколо однієї-єдиної думки: що мертва повернулася до життя, що це її, Маретту Редіссон, її плоть і кров, живе тепло він тримає в своїх обіймах. Наче застигле зображення на екрані, стояло перед ним обличчя Мактриґґера. І знову його голову охопило сум’яття, і якби навіть долину наповнили постріли гармат, він би чув один-єдиний звук: голос, що, крізь плач, повторює знову й знову:
— Джимсе… Джимсе… Джимсе…
Один лише Мактриґґер при світлі щойно зажеврілих зірок тверезим поглядом спостерігав усю сцену. Трохи згодом Кент збагнув, що Мактриґґер говорить до нього, відчув його руку на своєму плечі. Голос лунав радісно й наполегливо водночас. Кент звівся на ноги, не відпускаючи Маретту, яка продовжувала міцно обнімати його. В її нерівному подиху чулося ридання. А Кент просто не мав сил заговорити. Затинаючись, він подолав відстань до яскравих вікон у супроводі Маретти й Мактриґґера, який підтримував дівчину з другого боку. Двері відчинив Мактриґґер, і вони ввійшли у залите ламповим світлом приміщення, опинившись у величезній, химерного вигляду кімнаті. І щойно вони переступили поріг, як руки Маретти опустилися, і Кент відступив від неї, — так, що кожен бачив освітлене обличчя іншого — і в цю мить у кожному з них відбувся дивовижний перехід від невіри й потрясіння до переможної впевненості.
І знову розум Кента став ясним, як того дня, коли він дивився в лице смерті на вершині Бистрини. І швидко, ніби дотик розпеченого дроту, його штрикнув страх, коли він зустрівся очима з дівчиною. Вона разюче змінилася. Обличчя схудло й лякало його своєю блідістю. Очі були наче два
