Українські казки - Автор невідомий - Народні казки

Якось пішла чутка, що цар має віддавати дочку. Та й вирішив Іван до неї посвататися. А цар дав йому завдання:

— Якщо зробиш точно такі чобітки, як у моєї дочки, то піде за тебе, а як не зробиш, відрубаю тобі голову.

Приходить Іван додому, перекинув перстень із правої руки на ліву — є чобітки, як у царівни. Віднесла їх мама царівні. Подивився цар — чобітки, як викапані!

— Ну що ж, — каже, — раз таке діло, то віддам за нього дочку. Але хай виконає ще одну роботу: хай зробить точно таке плаття, як у моєї дочки. Щоб було шите й не шите, краяне й не краяне. То буде весільне плаття.

Іван узяв перстень, перекинув із правої руки на ліву, і з'явилося точно таке плаття, як у царівни. Цар побачив і каже:

— Віддам за нього дочку, але хай ще зробить дзеркальний шлях від мого палацу до церкви. А повз дорогу з обох боків щоб росли дерева. І щоб коли молоді йшли до шлюбу, дерева ті цвіли, а коли молоді поберуться і вертатимуться з церкви, щоб дерева вже вродили.

Іван перекинув перстень із руки на руку, і все те збулося.

Подумав цар і каже до дочки:

— Це щось не те. Як будеш із ним жити, то вивідай, що до чого. Не своїм розумом він усе це робить.

Одружилися молодята, відгуляли пишне весілля та й почали жити і хазяйнувати. Питає одного разу жінка:

— Що ти маєш, Іване, такого, що в тебе все так добре виходить?

Іван довго не хотів признаватися, але жінка не відступалася, і він розповів про перстень. Узяла вона той перстень, коли чоловік спав, перекинула із правої руки на ліву і зачарувала Івана у стовп. А сама поїхала додому.

А пес каже котові:

— Ходімо відвідаємо Івана, побачимо, як він там живе.

Приходять, а Іван у стовпі. Зажурилися пес і кіт, не знають, де шукати господаря. Ходили вони, ходили, і кіт почув, що у стовпі ніби хтось говорить. Видряпався кіт на стовп, заліз до Івана, а Іван каже:

— Вирятував я вас із біди, вирятуйте й ви мене!

Та й розказав, як усе було.

Вирушили кіт із псом до царівни за перснем. Ішли вони полями, лісами, горами й дійшли до моря. Кіт сів на пса, і пес поплив. Перепливли вони море і добралися до того палацу, де жила царівна. Кіт заходить туди, а царівна саме вмивається. Кіт ухопив перстень, вибіг до пса і побігли вони до моря. Прибігли, кіт сів на пса і попливли. А перстень у кота в роті. Пливли вони, пливли, кіт і каже псові:

— Пливи швидше.

А перстень упав із рота і пішов на дно.

Вийшли вони на берег і думають: «Що робити?» Та й надумали. Почали ловити й бити жаб. А одна жаба, найстарша поміж ними, каже:

— Не бийте, я вам що хочете зроблю.

— Нам нічого не треба, — кажуть кіт і пес, — лише дістань нам із морського дна перстень.

— Зараз буде, — каже жаба.

Та й дає завдання всім жабам, щоб шукали на дні морському перстень. Жаби знайшли його і віддали котові. Кіт і пес узяли перстень і побігли до Івана. А Іван узяв перстень, перекинув із руки на руку — і стовп розвалився. Вийшов Іван зі стовпа, перекинув перстень із правої руки на ліву і зачарував царівну в такий самий стовп, як вона його зачарувала. А сам оженився на такій бідній дівчині, як він сам колись був.

Подарунки Вітра

Були собі дід і баба, і дуже бідно вони жили. Свариться баба з дідом:

— Відколи я вийшла за тебе заміж, то все бідуємо і бідуємо. І все через тебе.

Мав дід трохи грошей, і взяв він собі за ті гроші гектар поля на рік. І посіяв на тім полі пшеницю.

Ходить дід у поле, дивиться — гарна пшениця росте. Каже дід бабі:

— Добре нам тепер буде, матимемо свій хліб.

Прийшов він раз на поле, подивився: пшеницю вже можна жати. Нагострив дід серпи, назавтра готується іти з бабою жати. А вночі здійнялася буря з градом, і град побив дідові всю пшеницю. Приходить дід із поля і каже:

— Бабо, побив град нашу пшеницю.

А баба ще гірше свариться з дідом:

— Треба було жати вчора, треба було позавчора!

Набридло це дідові, покинув він бабу та й пішов.

Ішов, ішов, та й зайшов у ліс. І побачив у лісі хатку. Заходить у хатку, а там сидить якась баба. Привітався він, а баба й питає:

— Куди, чоловіче добрий, ідеш?

А він розказує, що баба свариться з ним за пшеницю:

— Виросла нам гарна пшениця, а вночі здійнялася буря з градом і всю побила.

— І в людей побив град?

— Ні, лиш мій гектар побив.

Баба й каже:

— Мої сини — Вітри. Котрийсь із них зробив це. Прийдуть додому, спитаю їх.

Приходить старший син, баба й питає його, а він каже:

— Ні, я в тій стороні не був.

Приходить другий син, питає стара і його. І другий каже, що не був у тій стороні. Приходить третій. Мати спитала його, а він засміявся та й каже:

— Так, це я зробив. Але я тобі, діду, допоможу. На оцю скатерку. Як простелиш її, то що схочеш тобі буде. І їсти, і пити — всього доволі.

Дід узяв скатерку й пішов.

За день він додому не дійшов. Довелося ночувати у корчмі. А корчмар каже йому:

— Діду, це корчма, тут усе дають лиш за гроші. Це не те, що у вуйка якогось переночувати і повечеряти задурно.

— Мені нічого не треба, у мене все є, — каже дід. Та бере застеляє стіл скатеркою, і з'явилося на тій скатерці їсти й пити, що хочеш. Сів із дідом і корчмар за стіл, сіла й корчмарева жінка. Наїлися, напилися. А корчмар усе хоче напоїти діда.

Напився дід і лягає спати. А корчмар зняв чарівну скатерку зі столу заховав її, а на стіл поклав іншу. Устав дід рано, взяв скатерку і пішов додому.

Баба побачила діда і знову свариться з ним. А дід їй каже:

— Мовчи, бабо, тепер ми заживемо.

І постелив дід скатерку. А на скатерці нічого нема. Баба ще гірше свариться:

— То