Українські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Жінко, ти здуріла, чи що? Та це ж панський дім! Де ж бідолаха може в такому домі жити!

— А може, він тут за слугу? — каже жінка.

Прочинилася брама, і вони в'їхали на подвір'я. Вибігли слуги, випрягли коней і забрали їх кудись. Забрали й воза. А багач каже жінці:

— От бачиш, уже й коней наших нема, уже й воза нема. А що з нами самими буде? Тут же пан живе. Він нам дасть!

Завели їх у той дім. Виходить до них господар. Глянули — так і є, брат! Здивувалися вони, але нічого не кажуть.

Посадив їх Іван за стіл, а на столі — їсти й пити, чого лише душа бажає. Сидить багач, пригощається та все думає: «І де бідняк такого багатства набрав?» І таки не витримав та й питає:

— Іване, звідки ти такого багатства набрав?

— Потім скажу.

— Ні, ти зараз скажи.

— Я свої злидні у дзбані під мостом закопав. Там вони й зараз сидять.

Як почув це багач, то вже не міг усидіти на місці. «Не має він бути таким паном. Я все був багатий, а він бідний. То хай так і далі буде», — подумав брат-багач та й каже:

— Їдьмо, жінко, додому.

Жінка хотіла ще трохи погостювати, але чоловік напосів: їдьмо та й їдьмо. І поїхали вони. Приїжджають до того мосту, де злидні закопані.

Розкопав багач те місце, витяг посудину й випустив усі злидні. А злидні зразу почіплялися до нього. Багач і каже:

— Що ви, дурні, чи що? Ідіть до мого брата. Він же вас закопав, а я вас випустив. Він багатий, у нього є що взяти.

А злидні йому:

— Він коли бідний був, та й то зміг закопати нас. А тепер він багатий, то як до нього приступиш?

Та й подалися злидні за багачем і прийшли аж до його хазяйства. Скоро те хазяйство геть-чисто пропало: то кінь загине, то корова, то злодії щось украдуть. Так і зробився багач бідняком — за те, що хотів братові зло заподіяти.

Чарівна квітка

Є така трава, що цвіте о дванадцятій годині ночі. Росте вона в лісі. Хто знайде той цвіт і вирве, усе на світі буде знати.

Один чоловік пішов із волами в поле орати. Там він і заночував. А поле було під лісом. Під вечір пустив чоловік волів пастися, а сам ліг і заснув. А злодії вкрали волів. Чоловік прокинувся і подумав, що воли пішли в ліс. Зайшов він у ліс і ходить, шукає худобу.

Недовго ходив він і надибав ту квітку. Зачепив чоловік її ногою, стебло зламалося, і квітка застряла за постіл. А чоловік того і не помітив. Але вже знав, хто вкрав волів і куди пішов, — тому він бігом помчав за своїми волами.

Доки квітка трималася постола, він знав усе про волів. А як квітка відпала, він знову нічого не знає. І здивувався чоловік: «Як же це так? Я все знав про воли, а тепер нічого не знаю».

Прийшов він додому без волів. Розказав, що з ним трапилося, а знаючі люди йому і кажуть: «Ти, видно, натрапив на квітку, що цвіте опівночі».

Знають люди, що цвіте та квітка, але яка вона, ніхто не відає.

А той чоловік так і залишився без волів.

Двісті слів брехні

Було собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, а дня все нема. Питає старший брат:

— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.

І тут раптом помітили брати у лісі вогник.

— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.

Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.

— Скажу брехню: скакав пес на свиню.

— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!

Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:

— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.

А Петро каже:

— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.

Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.

— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.

— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.

А змій каже:

— Це правда.

І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.

Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:

— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.

— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.

Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.

— Добрий вечір, поганий змію!

Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.

— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.

— Дай вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.

— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?

— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.

Починає Іван свою брехню казати:

— Як я женився, то мій батько народився, а мама