Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Фізичне існування здавалося йому чимось буденним, що майже згубилося, потонуло, розчинилося в теплій пульсації й трепеті іншого життя, у тисячі разів дорогоціннішого, ніж його власне, і це життя він тримав зараз у своїх обіймах. І все ж, крізь божевільний запал, що володів ним, він відчував безмежну ніжність, із якою Маретта тихим радісним шепотом промовляла його ім’я. Вона притягнула його голову нижче і поцілувала його, і Кент упав на коліна біля неї і припав лицем до її лиця. У ту ж мить стукіт дощу по даху припинився, і туманна імла розступилася перед сірим світанком.
І в тому світанку нового дня Кент нарешті вийшов з каюти і глянув на дивовижний світ навколо. Його груди сповнювала переможна радість людини, яка щойно народилася на світ — і світ цей змінився не менше за нього. Буря минула. Перед очима лежала сіра ріка. З боку берега Кент розрізняв темні обриси глибоких ялинових, кедрових і піхтових лісів. Навколо стояла урочиста тиша, порушувана тільки шепотінням ріки і плюскотом хвиль об борт судна. Вітер змістився, забравши з собою дощові хмари, і Кент, роззирнувшись навколо, побачив, як швидко розчиняються останні тіні ночі і постають на сході картини нового раю. З плином часу небо на сході набувало м’якого перлинно-сірого кольору — і швидко після того, з настанням чарівного північного світанку з-поза лісів наче здійнялося всеохопне полум’я, забарвлюючи небо у ніжний рожевий відтінок, що на очах Кента підіймався все вище й вище. Ріка одразу ж виступила з-поза плинної завіси туману і ночі. Судно йшло майже на середині русла. Менше ніж за сто метрів з обох боків темніли густі зелені стіни лісу, який блищав свіжістю й прохолодою, ще мокрий від бурі, і видихав аромат, який жадібно втягував грудьми Кент.
Він почув звук у каюті. Маретта прокинулася, і він нестерпно захотів, щоб вона вийшла і стала тут, поруч із ним, помилуватися величною красою їхнього першого спільного дня. Він бачив дим від вогню, який сам розпалив, дим від твердої деревини, що підіймався чистими білими хмаринками у вимите дощем повітря.
Запах диму, як і запах кедра й живиці, був для Кента запахом самого життя. А тоді він почав вичерпувати з дна залишки води. Працюючи, він насвистував. Йому хотілося, щоб цей свист почула Маретта. Хотілося, аби вона знала, що й цього дня його віра в неї не похитнулася. Перед ними, навколо них розстелявся великий і прекрасний світ. І вони були в безпеці.
Під час роботи його розум був як ніколи зосереджений на рішенні: не ризикувати. Він обірвав свист на мить і легко й переможно розсміявся, подумавши про роки досвіду, які зараз були його найнадійнішим охоронцем. Він став майже неперевершеним знавцем усіх тонкощів і хитрощів свого ремесла — гри у полювання на людей, і він знав, що робитимуть мисливці за втікачами, а що ні. Він поставив їм мат з першого ходу. І, до речі, позбувшись Кедсті, О’Коннора і його самого, поліція Пристані залишилася без найспритніших кадрів. Це вже була неабияка втіха. Та хай би навіть гнався за ними цілий загін переслідувачів — Кент знав, що переможе. Увесь ризик (якщо небезпека взагалі існує) припадав на цей перший день. Лише поліційний катер здатен був наздогнати їх. А з тією перевагою у відстані, що вони мали, Кент був упевнений: вони встигнуть пройти Бистрину Смерті, сховати баркас і вирушити неходженими лісами на північний захід, перш ніж той катер загрожуватиме наздогнати їх. Відтоді він триматиметься північно-західного напрямку, все далі й далі заглиблюючись у дичавину, в землі, де не ступала нога людська — і це буде останнє місце, де закон шукатиме його. Кент випростався і знов озирнувся на дим, що мов сіро-біле мереживо вився між ним і синню неба. І в ту мить сонце зійшло над верхівками найвищих кедрів, і день велично вступив у свої права.
За чверть години Кент насухо витер підлогу судна і тоді — з несподіваністю, що підхльоснула його, наче удар батога за спиною — відчув запах, що розлився в чистому, пропахлому лісом повітрі. Це був запах бекону і кави! Він думав, що Маретта зайнята тим, що надягає сухе взуття і робить щось на кшталт ранкового туалету. Натомість вона готувала сніданок. У цьому не було нічого надзвичайного. Не бозна-яке досягнення — підсмажити бекон і каву зварити. Але зараз це стало завершальним штрихом у картині раю для Кента. Вона готувала ЙОМУ сніданок! Для нього ж кава і бекон завжди нерозривно ототожнювалися з домом. Було в них щось особисте, товариське. Всюди, де траплялися кава і бекон, були діти, що сміялися, жінки, що співали, і чоловіки зі щасливими привітними обличчями. З них починався рідний дім.
— У кожній хижці, де чути запах бекону і кави, — завжди казав О’Коннор, — тебе покличуть на сніданок, якщо постукаєш у двері.
Але в цю мить Кент не згадував слів давнього поліційного друга. Зараз усі його думки поглинуло відкриття, що Маретта готує сніданок — для нього.
Він підійшов до дверей і прислухався. А тоді відчинив їх і зазирнув усередину. Маретта стояла навколішки перед відчиненою заслінкою грубки і смажила хлібці на двох виделках. Її обличчя палало рожевим рум’янцем. Вона не гаяла часу на те, щоб розчесати волосся, а лише недбало заплела його в косу, яку відкинула за спину. Побачивши Кента, дівчина видала зойк удаваного розчарування.
— Чому ви не зачекали? — запротестувала вона. — Я хотіла зробити вам сюрприз.
— Ви й зробили, — відповів він. — А я не міг чекати. Я мав прийти і допомогти.
Він уже був усередині й стояв навколішки поруч із нею. Коли він потягнувся до виделок, його губи торкнулися її волосся. Рум’янець на щоках Маретти спалахнув ще яскравіше, і горлом забринів м’який сміх. Підводячись, вона ласкаво торкнулася долонею його щоки, і Кент засміявся у відповідь. А після того, коли вона сервірувала стіл-полицю, її рука де-не-де торкалася його плеча або волосся, і двічі чи тричі він чув цей тихий горловий сміх, що збурював у ньому спалах щастя. А тоді вони сиділи поряд, він — у низенькому кріслі, вона — на табуретці, зсунувши їх близько перед полицею, що слугувала за стіл, і їли свій сніданок. Маретта налила йому кави та розмішувала в ній цукор і згущене
