Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
— Джимсе, — м’яко сказала вона. — Я не шкодую — тепер — що приходила в лікарню Кардіґена того дня… коли ви думали, що помираєте. Я не помилилася. Ви особливі. І я тоді кепкувала з вас, і сміялася з вас, бо знала, що ви не помираєте. Ви мені пробачите?
Він щасливо розсміявся.
— Кумедно, чим іноді обертаються дрібниці, — сказав він. — Хіба колись дуже давно не впало ціле королівство через те, що в якогось хлопця забракло підкови? Хай там як, я знав чоловіка, чиє життя врятувала одна розбита люлька. А ви прийшли до мене, і ось я зараз тут, через…
— Що? — прошепотіла вона.
— Через одну історію, яка відбулася дуже давно, — сказав він. — І яку вам би й на думку не спало пов’язати з собою чи зі мною. Чи варто розповідати її вам, Маретто?
Її пальці легенько стиснули його плече.
— Так.
— Це, звичайно ж, поліційна історія, — почав він. — І я не згадуватиму ім’я того хлопця. Можете, якщо хочете, уявити на його місці рудоволосого О’Коннора. Але я не кажу, що це був саме він. На той час він був констеблем у поліції і відбув на північ, розшукуючи деяких індіанців, що варили з коріння дурманне зілля. То було шість років тому. І дорогою він підхопив дещо. La Mort Rouge, як ми іноді це називаємо — «Червона смерть», або віспа. Він був зовсім один, коли пропасниця звалила його з ніг, за три сотні миль від будь-якого житла. Його супутник-індіанець утік при перших ознаках віспи, а йому тільки й вистачило часу встановити свій намет до того, як він уже не міг піднятися, а тільки лежав горілиць пластом. Я не намагатимусь описати вам, що він пережив у ті дні. Він був живий мрець. І помер би остаточно, без жодних сумнівів, якби поряд не трапився один незнайомець. То був білий чоловік. Не треба великої відваги, Маретто, щоб іти супроти узброєної людини, якщо ти сам маєш зброю, і не треба особливої хоробрості, щоб іти в бій, коли тисяча інших йдуть поряд із тобою. Але потрібна неабияка сміливість, аби зустрітися з тим, із чим зіткнувся той незнайомець. А хворий навіть не доводився йому ніким. Він увійшов до намету і став виходжувати іншого, повертаючи до життя. А тоді хвороба перекинулася на нього, і протягом десяти тижнів ті двоє були разом, кожен б’ючись за життя іншого. І вони перемогли. Але головна слава переможця дісталася незнайомцю. Він рушив на захід. Констебль прямував на південь. Вони потиснули один одному руки й розійшлися.
Пальці Маретти стиснули руку Кента. А він продовжував:
— І констебль ніколи цього не забув, Сіра Гуско. Він мріяв, що настане день, коли він зможе відплатити. І той день настав. Це відбулося вже кілька років по тому і спрацювало у дуже цікавий спосіб. Сталося вбивство. А констебль, який на цей момент уже був сержантом, говорив з убитим лише незадовго до його смерті. Повернувшись по забуту річ, саме він, сержант, знайшов його мертвим. Дуже скоро по тому було заарештовано чоловіка. На його одязі була кров — доказ смертельно переконливий. І цей чоловік…
Кент зробив паузу, і в цій темряві пальці Маретти ковзнули вздовж його руки і зімкнулися навколо долоні.
— …Був тією людиною, заради якої ви збрехали, щоб урятувати від смерті, — прошепотіла вона.
— Так. Коли куля метиса дістала мене, я гадав, що це чудовий шанс відплатити Сенді Мактриґґеру за те, що він зробив для мене у тому наметі багато років тому. Але це аж ніяк не був героїчний учинок. Це не був навіть сміливий учинок. Я гадав, що помираю, отже, нічим не ризикую.
А тоді він почув м’який, радісний тихий сміх із того місця, де покоїлася на подушці її голова.
— І весь цей час ви так блискуче брехали, Джимсе, — Я ЗНАЛА, — скрикнула вона. — Я знала, що ви не вбивали Барклі, і знала, що ви не помираєте, і ще я знала, що сталося в тому наметі десять років тому. І… Джимсе… Джимсе…
Вона підвелася на подушці. З її губ виривалося збуджене дихання. Тепер уже не однією, а обома руками вона стискала його долоню.
— Я знаю, що ви не вбивали Джона Барклі, — повторила вона. — І… СЕНДІ МАКТРИҐҐЕР ТЕЖ ЙОГО НЕ ВБИВАВ!
— Але…
— Він НЕ ВБИВАВ, — перебила вона майже зі злістю. — Він був так само невинуватий, як і ви. Джимсе… Джимсе… Я знаю, хто вбив Барклі. О, Я ЗНАЮ — ЗНАЮ!
Її горло перехопив придушений схлип, і вона додала, намагаючись через силу говорити спокійно:
— Не думайте, що я не довіряю вам, якщо зараз не можу розповісти вам більше, Джимсе, — мовила вона. — Ви зрозумієте — і дуже скоро. Коли ми відірвемося від поліції, я розповім вам. Я нічого від вас не приховаю. Я розповім вам про Барклі, про Кедсті — про все. Але зараз я не можу. Це ненадовго. Коли ви скажете, що ми у безпеці, я вам повірю. А тоді…
Вона прибрала від нього руки і відкинулася на подушку.
— А тоді — що? — спитав він, нахиляючись уперед.
— Може, ви мене розлюбите, Джимсе.
— Я кохаю вас, — прошепотів він. — Ніщо в світі не завадить мені кохати вас.
— Навіть якщо я розповім… скоро… що це я вбила Барклі.
— Ні. Це буде неправда.
— Чи… якщо я скажу… що це я… вбила… Кедсті?
— Байдуже, що ви скажете чи який доказ наведете, я вам не повірю.
Вона змовкла. А тоді сказала:
— Джимсе…
— Так, Ніско, моя маленька богине?..
— Я хочу сказати вам дещо… зараз!
Він чекав.
— Це може… шокувати вас… Джимсе.
Він відчув, як вона простягає до нього руки. Обидві її долоні торкалися його плечей.
— Ви слухаєте?
— Так, я слухаю.
— Тому що голосно я цього не казатиму.
І тоді вона прошепотіла:
— Джимсе… Я КОХАЮ ВАС!
Роздiл 21
У каюті, де потроху розвиднювалося, в обіймах Маретти, яка обвила руками його шию, простягнувши губи для поцілунку, Кент на довгі хвилини втратив усвідомлення будь-чого, окрім захвату від цієї єдиної великої мрії, що обернулася реальністю. Те, про що він молився, перестало бути молитвою, і те, про що він снив, більше не
