Міфи Давньої Греції - Наталія Ігорівна Тисовська

А менади, отямившись, побігли до річки змити з себе співцеву кров. Та щойно вони добігли до берега, як річка всохла. Менади хотіли бігти до іншої річки, але раптом відчули, що ноги їхні проростають у землю, а руки обертаються на гілля. То боги за страшний злочин перетворили їх на дерева.

Силени, супутники бога виноградарства Діоніса, понад усе люблять розваги й музику. Вони зазвичай їздять собі п’яненькі й веселі, товсті, як винний бурдюк, на віслюках, а віслюків ведуть ліниві сатири — Діонісів почет, напівлюди — напівцапи, з цапиними вухами та борідками, з конячими хвостами, з носами — рильцями. Силени ніколи не розлучаються з винними кубками.

Одного дня силен Марсій їхав собі, як завше, на віслюкові полями Фригії — аж раптом уздрів на дорозі очеретяну флейту, яку покинула богиня Атена. А покинула вона її потому, як помітила: під час гри на флейті її прекрасне обличчя спотворюється. Атена прокляла флейту: той, хто її підніме, буде жорстоко покараний. Марсій не знав цього і неймовірно зрадів: тепер він зможе викликати на двобій самого бога Аполлона, який неперевершено грає на чарівній лірі, що її він виміняв у молодшого брата Гермеса.

Аполлон з’явився на змагання, яке мали судити фригійський цар Мідас і батько Тантала Тмол. Аполлон заграв на лірі. Порівняно з мелодіями божественних струн звуки очеретяної флейти і на музику не були схожі! Тмол одразу готовий був присудити перемогу Аполлону. Проте цар Мідас, який зовсім не розумівся на музиці, визнав переможцем у змаганні Марсія. Розгнівався Аполлон — і нагородив Мідаса ослячими вухами. З тої пори про несправедливий суд невігласів кажуть «Мідасів суд», а про глупство, якого не приховати, — «Мідасові вуха».

Аполлон знову заграв і на цей раз беззаперечно переміг у змаганні. Тмол знову підтвердив своє рішення. Але бог не подарував Марсієві зухвальства. В покарання за виклик на двобій Аполлон наказав підвісити Марсія за руки і живцем здерти з нього шкіру. Шкіру напнули в Келенах, у Фригії, і щоразу, коли здалеку долинали звуки флейти, шкіра починала тріпотіти, мовби танцювала.

Тим часом поганьблений Аполлоном цар Мідас утік додому у Фригію, щоб заховатись у палаці. Та що було чинити з довгими ослячими вухами? Довелося ховати їх під велику фригійську шапку. Ніхто й не знав про Мідасові вуха, окрім голяра, який підтинав цареві чуба й бороду. А йому цар пригрозив: якщо прохопиться комусь хоч словом, цар люто покарає.

Голяр довго мовчав, але таємниця просто розпирала його. Він страшенно мучився і ледве стримувався, щоб не вибовкати її. Слова так і крутилися йому на язиці, аж одного дня йому урвався — таки терпець, він утік із царського палацу, побіг до річки, викопав на березі ямку і шепнув у неї: «У царя Мідаса ослячі вуха!»

Голяр охайно загріб ямку і повернувся до палацу. Проте за деякий час на березі, на місці тої — таки ямки, зріс очерет. Щойно подме вітер, він починав тріпотати й шелестіти, і перехожим чулися тихі слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!» Так Мідасова таємниця перестала бути таємницею, а кожного, хто не вміє берегти таємниці, зневажливо кличуть «Мідасів голяр».

А треба сказати, що цар Мідас був неймовірно заможним. Коли він іще немовлям лежав у колисці, мурахи тягали йому в рот хлібні зерна, провіщуючи багатство.

Одного дня бог виноградарства — веселий Діоніс гуляв разом із сатирами та менадами у лісах Фригії. Від почту відстав п’яненький Силен — вихователь і наставник Діоніса, батько всіх силенів і сатирів. Він заснув, аж тут із поля простували фригійські селяни. Вони упізнали Силена, зв’язали його і привели до царя Мідаса.

Цар неймовірно зрадів — тепер він має нагоду познайомитися з самим богом Діонісом! Дев’ять днів Мідас поїв і розважав Силена у своєму палаці, а на десятий день власноруч відвів його до Діоніса. Бог зрадів, побачивши свого старого вчителя, і запропонував Мідасові самому обрати собі нагороду. «Величний Діонісе, — вигукнув Мідас, — вчини так, щоб усе, чого я торкнуся, перетворювалося на щире золото!» Діоніса розчарувало бажанням захланного царя, проте він здійснив його, як і обіцяв.

На радощах цар Мідас почав торкатися всього, що траплялося під руку. Зламав він зелену гілочку — вона зробилася золотою. Зірвав яблуко — стало золотим. Висмикнув колосок із землі — позолотіли його зерна. Вмочив руку у воду — вода стікає з долонь золотими краплями.

Щасливий цар Мідас повернувся до палацу і там іще раз пересвідчився, що Діоніс не обдурив його: щойно Мідас торкнувся дверей, як вони зробилися золотими. Отож у палаці він приліг спочити, а тим часом звелів зготувати собі розкішний бенкет.

Слуги накрили бучну гостину, поставили на столах найліпше вино, принесли найсмачніші страви. Та щойно цар Мідас став до столу, щойно простягнув руки до першої страви, миттю збагнув, якого страшного дарунка випрохав у могутнього Діоніса. І хліб, і вино, і всі наїдки перетворювалися у царевому роті на золото, не міг він ні їсти, ні пити.

Заблагав дурний цар: «Могутній Діонісе, зглянься на мою дурість! Візьми назад свій дар!» Діоніс зглянувся на бідолаху і звелів йому скупатися у джерелі Пактол. Води джерела змили з нерозумного царя Діонісів дар, а Пактол із того часу став золотоносним — із нього добували золото.

Аполлон, як і його батько Зевс, ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Ось він удруге закохався — у красуню Короніду, дочку царя Флегія з Беотії. Короніда народила щасливому Аполлонові сина Асклепія. Але батько її Флегій неймовірно розлютися — як насмілилася дочка без батькової