Міфи Давньої Греції - Наталія Ігорівна Тисовська

Тут і народилися близнюки Аполлон і Артеміда, тут вони зросли.

Вічно юна богиня Артеміда понад усе кохається у ловах. Оточена почтом із німф, вона цілісінькі дні блукає лісами з луком та сагайдаком на плечі. Не врятуватися від її стріл ні оленю, ні вепру, ні ведмедю! А коли ж богиня утомиться на полюванні, то спочиває під музику чарівної кітари свого брата — близнюка Аполлона.

Одного разу Артеміда всенький день збавила на полюванні, страшенно змучилася й усамітнилась у затишному гроті, щоб скупатись і відпочити. Вона скинула з плеча лук і стріли, а німфи підняли їй волосся і скрутили на потилиці важким вузлом та зняли з богині сандалії.

Тим часом мисливець Актеон полював із приятелями в лісах гори Кітерон. Далеко в лісі лунав собачий гавкіт, полювання вдалося на славу! Та нарешті мисливці потомились і влаштувалися в затінку на відпочинок. Актеон відділився від гурту й вирішив трошки поблукати околицею.

Незабаром він вийшов у зелену долину, де побачив чудовий прохолодний грот. Він і знати не знав, що саме зараз у цьому гроті спочиває могутня Артеміда. Він сміливо зайшов досередини — й побачив, як німфи знімають із богині сандалії.

Перелякані німфи затулили собою Артеміду, щоб заховати прекрасну богиню від очей простого смертного. Спалахнула Артеміда — як посмів смертний порушити її спокій? У гніві вона хляпнула на Актеона водою — й обернула бідолаху на оленя.

Актеон відчув, як на голові його виросли роги, тіло обросло хутром, а на руках і ногах з’явилися ратиці. Він кинувся навтьоки з гроту, подалі від люті ображеної богині. Пробігаючи повз струмок, він побачив своє відображення у воді, але навіть не зміг заплакати з розпачу.

Аж тут хорти занюхали слід звіра — вони не впізнали власного господаря. За собаками й Актеонові товариші помчали навздогін оленеві. Стрибає олень через ущелини Кітерону, та хорти насідають йому на п’яти. Хоче гукнути до них Актеон: «Вгамуйтеся, це ж я, ваш господар!» — але не може вимовити ні слова. А пси вже наздогнали оленя й почали шматувати. Тут — таки наспіли приятелі — мисливці, шкодуючи, що Актеон не бачить, якого чудового оленя вони вполювали.

Отак загинув мисливиць Актеон — єдиний зі смертних, хто бачив красу богині Артеміди. А може, розгнівав він богиню ще й тим, що полював у її лісах?

Знову закохався Зевс — цього разу в аркадську німфу Каллісто. Вона народила Зевсові сина Аркада. Та недовго раділи закохані — ревнива Гера вистежила суперницю й обернула на ведмедицю. Вона сподівалася, що Каллісто недовго вдасться прожити — її обов’язково вполює який — небудь мисливець.

Так і сталося. Одного дня Артеміда, озброєна луком і сагайдаком, повним золотих стріл, вийшла на полювання. Німфи ледве встигали за спритною богинею! Та ось у лісі Артеміда сполохала ведмедицю, яка перевальцем побігла в саму гущавину, щоб урятуватися від мисливиці. Проте Артеміда випередила незграбну ведмедицю, напнула тугу тятиву, випустила золоту стрілу — й поцілила звіра.

Зглянувся Зевс на сердешну ведмедицю — Каллісто, забрав її на небо й перетворив Каллісто та її сина Аркада на сузір’я Великої і Малої Ведмедиць.

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат — близнюк — бог — стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали — її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул — святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався — він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли не коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь — яку живу істоту.

Аполлон сміливо спустився в ущелину, озброєний тільки луком і стрілами. Пітон кровожерливо розтулив пащеку — певен був, що тут — таки й проковтне осяйного бога. Та Аполлон випустив просто у пащу потвори одну золоту стрілу, другу, третю. Від сяєва стріл вічний морок ущелини розвіявся, Пітон заревів од болю — і впав мертвий. Аполлон скинув тіло подоланого ворога під землю і заспівав переможну пісню.

І там, де він подужав страшного Пітона, Аполлон заснував Дельфійський оракул — священний храм, у якому люди дізнаються божественну волю Зевса — громовержця. На прохання Аполлона легендарні зодчі Трофоній та Агамед, які будували і храм Посейдона в Мантинеї, і скарбниці Авгія в Еліді, і скарбниці Гіріея в Беотії, спорудили Дельфійський храм.

До храму вела широка дорога, а біля підніжжя східної скелястої стіни вода священного Кастальського джерела наповнювала кам’яну нішу, в якій паломники здійснювали омивання. Кастальське джерело приносило натхнення митцям, адже збігало воно з самої гори Парнас, де мешкали Аполлон і музи. Текло тут і ще одне священне джерело — Кассотида, з якого жриці — пророчиці відпивали ковток води, перш ніж вислухати волю богів і сповістити її людям. І саме тут, у місті Дельфи, у храмі бога Аполлона був закопаний пуп