Українські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?

Молода відповіла:

— Так, буду чекати.

Сів тоді молодий на коня — і тільки курява за ним знялася.

Рак-неборак не забував своєї жінки. Кожного вечора приповзав він до хати, скидав із себе шкаралупу і ставав людиною. Жінка не могла ним натішитися. Але одного разу він сказав:

— Я, жінко, трохи засну, а ти слухай. Як під вікном рак три рази свисне, то розбуди мене…

— Поспи, чоловіче, я буду добре пильнувати.

Жінка не спала — прислухалася до кожного шерхоту. Раптом почула свист. Почав її сон морити, але вона не піддавалася. Минуло трохи часу — хтось свиснув два рази. А жінку ще більше хилить до сну. Поклала вона голову на подушку, біля чоловіка, та й заснула. А коли під вікном хтось свиснув три рази — жінка не почула.

Уже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік прокинувся, убрався у шкаралупу і сказав:

— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по світу — може, знайдеш.

Поповз рак-неборак до кринички, пірнув у воду й більше не приходив.

Засумувала молодиця. А одного дня й каже своїй матері:

— Злагодьте мені, мамо, торбину з харчами — піду я шукати свого чоловіка.

Зібралася жінка в дорогу, попрощалася й пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць ішла і питала, чи хто бачив її чоловіка, але ніхто його не бачив. Якось серед широкого поля зустріла вона старого-престарого діда. Розповіла йому про свою біду й попросила поради.

А дід відповів:

— Це може сказати лише Місяць. Він уночі дивиться на землю і знає, де що діється.

— Я його спитаю! — каже молодиця.

— Та він тобі нічого не скаже. Треба спитати його матір.

— А де її знайти?

— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі є хатина. Там і живе Місяцева мати.

Пішла жінка до Синьої гори, стала під хатою і стукає в шибку.

— Хто там?

— Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.

Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:

— Ой, видно, в тебе, молодице, велике горе.

Вона все розповіла.

— Добре, жіночко, — мовила мати місяця. — На ранок син повернеться додому, і я запитаю його про твого чоловіка.

Дала вона жінці повечеряти і сховала на ніч — накрила коритом під лавкою.

Коли розвидніло, прийшов Місяць додому. Переступив поріг і каже:

— Мамо, а чому тут людським духом пахне?

— То тобі здається, сину. Мабуть, набрався по світу.

Місяць поїв та й лягає спати. А мати питає:

— Ти бачив, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідна, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Чи знаєш, де він?

— Не знаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.

Місяць заснув, а його мати підняла корито і каже до жінки:

— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха — добра жінка і тобі допоможе. Вона живе на другій горі.

Прийшла молодиця до матері Вітру. Поклонилася низенько і припала до її руки. А коли цілувала, то упала сльоза і обпекла господині руку.

— Ой, видно, молодице, у тебе на серці якийсь великий біль.

Жінка розповіла про свою тугу. Вітриха зітхнула. Накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра. Довго його не було — десь блукав світом. Як набігався й охляв, привіявся додому. Сів він за стіл, а мати й каже:

— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, та ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?

— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.

— Вона — осьдечки!

І стара Вітриха підняла корито.

Молодиця поклонилася Вітрові. Той закінчив вечеряти і сказав:

— Виходь на подвір'я і сідай мені на плечі.

Сіла молодиця Вітрові на плечі та й полетіли вони. Летіли, летіли й нарешті долетіли до високого замку.

А рак-неборак повзав у саду який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулася до нього і заплакала… Рак-неборак обійняв її і теж заплакав від радості.

У тому золотому замку царював старий змій. Коли він усе те побачив із вікна, то тріснув від люті. Тоді рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Поселився він із жінкою в золотому замку, і там вони довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.

Козак Мамарига

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу куди очі світять. Іде він дорогою, іде і зустрічає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— Добрий день і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та йду, куди очі світять. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку і наказав мене побити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав і утік.

— І де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— То ходімо разом, будеш мені за брата.

Пішли вони удвох. Ідуть собі, ідуть, зустрічають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?

— Я козак Мамарига, це мій побратим. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку й наказав мене побити, а торбинку відібрати. Я не став чекати та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони далі. Ідуть, ідуть, та й зустрічають третього парубка.

— Добридень, парубче!

— Добридень і вам! Хто ви такі?

— Я козак Мамарига, це мої побратими. А ти хто?

— А я, — каже третій парубок, — наймитував у одного пана, та як пас коней, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався і хотів мене побити, а чоботи відняти, то я й утік.

— І де ж ті чоботи?

— Розбійники в лісі напали і відняли.

— Ходімо з нами, будеш нам