Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

armie fagotów i fatalnych trąb        армії фаготів і фатальних труб

drzewa trzęsą szumem wieczoru      дерева стрясають шумом вечірнім

wyje waltornia                             завиває валторна

w noc chorą huczącym śpiewem       у ніч хвору ревінням співу

wyżej                                         вище

i w głąb                                       і вглиб

Першодрук:

„Sygnały” 1936, nr 23 [аналіз поетичної збірки «Лампи» Юліуша Віта (справжнє прізвище Вітковер, 1902—1942), пов’язаного з краківським авангардом; збірка була видана Ґуставом Ґебетнером та Робертом Вольфом (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 337—340.

Патріархальна Америка

Марта Остензо глибоко закорінена в патріархальному світі американського дворянства, в його ідеології і звичаєвості. Її ставлення до цього світу настільки позитивне й виняткове, що вона свідомо відмежовується від втручання інших, ширших ідеологій і ворожо їм протистоїть.

Польського читача може зацікавити певна аналогія з польською шляхетською прозою. У фермерському світі ми можемо побачити міцний зв’язок між звичаєвістю і своєрідною становою моральністю — з іншого боку, такий зв’язок глибоко відрізняється від нашого. Нас передовсім вражає ставлення до наймита, до прислуги, яка стає ніби членом сім’ї. Тут немає неподоланої суспільної межі. Служниця є нормальною кандидаткою на дружину сина дому, наймит — майбутній зять роботодавця. Тим зв’язком, що об’єднує патріархальну фермерську родину, нівелюючи різницю між роботодавцем і слугою, є відмінне ставлення до праці, праці, піднесеної до ступеня релігійності, фанатизму, місії. Неробство тут не має привілеїв, воно є чимось підозрілим, зневажуваним і чужим.

Сильвер Ґренобл не має жодного шансу долучитися до вимріяного нею світу праці на землі, до родинної спільноти й патріархального ладу. Вона сирота, кузина молодого Роді Уіларса, запального фермера і вченого-ботаніка в одній особі. Проти неї — і її походження з Чікаґо — метрополії зіпсутості, і плітки про її любовні історії. Врешті над нею тяжіє несправедлива підозра, що за підказкою легковажної жилки Ґреноблів вона продасть міським спекулянтам свою спадщину і позбавить Роді найкращої ділянки землі. Всьому цьому Сильвер може протиставити лише свою наполегливість, гаряче серце, палку тугу за землею, туманний міт її душі, який мати прищепила їй у дитинстві: дерево життя Іґдрасіл — символ плодоносної матері-землі. І Остензо показує, що цього достатньо.

Натомість Коріна: красива, елегантна, чудова Коріна, яка вирішила вийти заміж за Роді лише тому, що її батько-банкір утратив увесь маєток. Коріна, яка володіла всіма правами і можливостями, але одного їй не вистачало: покликання до землі, — тому врешті мусила поступитися в цій нерівній боротьбі.

Сильвер з усією щирістю прагне врятувати шлюб, що розпадається з вини легковажної гулящої Коріни — прагне цього всупереч своєму серцю, яке таємно кохає Роді. Але Коріна втікає з елегантним шулером, а Сильвер, подолавши всі упередження, підкоривши всі серця, стає дружиною Роді.

За цією наївною історією криється великий заряд шляхетної, звичайної, найчистішої людяності — і в цьому причина, що ми не сміємося з цієї історії, що, попри шаблонний малюнок, герої цієї книги дихають вільно, що Сильвер Ґренобл, приваблива й наполеглива дівчина, підкоряє і наші серця.

Уся книга пронизана краєвидом, оточена небом і вітрами — шумить у ній вічне дерево життя Іґдрасіл. Переклад правильний.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1936, nr 19 [рецензія на повість американської письменниці норвезького походження Марти Остензо (1900—1963) за назвою «Дерево життя», виданої в перекладі Броніслави Копелювни накладом видавництва „Płomień” (Варшава, 1935)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 154 [там само, s. 154—161 (Dziesięć zapomnianych recenzji Brunona Schulza z „Wiadomości Literackich” 1936—1937) див. пояснення та коментар Войцеха Хмужинського].

«Носильники[5] кайзера»

Гієна морської війни 1914—1918 років, побачена знизу, з глибини казематів німецьких панцерників і прірв корабельних котелень, побачена кров’ю підпухлих очей простих моряків, кочегарів, військових хлопчаків, чорних «носильників кайзера».

Це не бездумні чи засліплені очі. Крізь піт і кров вони бачать чітко й виразно: пиха, нікчемність, боягузтво і лінивство командирів, яких цікавить лише власна кар’єра, слава й відзнаки касти, свідомо видресируваної упродовж поколінь для управління людською кров’ю і життями, сп’янілої від безумства свого повновладдя. Зі сторінок книги, ніби кривава іронія, виринає жахлива диспропорція між морем крові, страждань, надлюдського героїзму та ницістю цілей, задля яких пролито цю кров.

Плів’єр сам як звичайний моряк був учасником кампанії на одній з тих старих, розвалених коробок, на яку командування завантажувало непокірну, надто свідому або невигідну йому масу, наказуючи знищувати ворожий тоннаж на далеких просторах океану. На таких суднах дивом виживало лише двоє чи троє.

З кожної сторінки книги проступає автентичність документу, величезна переконливість справді пережитого. Мова фактів така потужна, що будь-які письменницькі прийоми просто зайві.

Плів’єр заряджений пережитим, як динамітом, який розриває його. Велике письменницьке мистецтво виявляється в майстерності, поміркованості, широкому епічному диханні, за допомогою яких автор уміє впоратися з цим вибухонебезпечним матеріалом. Форма репортажу виростає безпосередньо з ґатунку матеріалу, з динаміки переживання, яке розбиває спокійний потік оповіді. Репортаж виплескується у раптових скупченнях, вибухових скороченнях, в уривках діалогів, у самих сирих фактах, викинутих на поверхню нарації замість рефрену чи коментаря. Проза тут цілковито підпорядковується волі фактів, беззастережно входить у роль органа, інструменту реальності, — далека від спеціально створюваних ефектів та мистецької марноти.

В результаті досконалої допасованості до реальності, в ритм цієї прози часто вплітається стихія, стихія моря, боротьби машин і заліза; стихія забуття й шаленства битви. Такі описи, як опис битви над протокою Скаґеррак, належать до найбільш монументальних сторінок батального епосу. Тільки людина, яка сама пройшла крізь це пекло, могла досягнути такої сили й величі стилю, вільної від патосу і по-справжньому людяної.

Плів’єр не ґлорифікує героїзм моряків. Для героїзму цим вчинкам не вистачає спонтанності, великої й високої мети. Він показує зведену до небес кривду змарнованого, мученицького, надаремного героїзму тисяч, що загинули заради чужих їм і негідних цілей.

Переклад дуже добрий.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1936, nr 26 [аналіз дебютантської (1928) повісті німецького письменника і публіциста Теодора Плів’єра (1892—1955) за назвою в польському перекладі «Kulisi cesarza», перекладеної Тадеушем Забіндовським і виданої Міхалом Фрухтманом (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 154—155.

Роман про приязнь

Патроном цієї книги був Гамсун[6]. Роман «Соки землі» справив на неї помітний вплив. Бернгард Келлерман хотів зобразити епопею відбудови і творчої праці, показати, як маленька, але важлива клітина великої, знищеної війною країни затягається шрамами й гоїться. Після епопеї ненависті і знищення, після пекла мук і принижень, крізь які перейшла країна, це мала бути рапсодія незнищенної творчої сили, ідилія кохання й оптимізму.

Існує два види оптимізму. Оптимізм від боягузливості, з примруженням ока, зі спотворенням правди — і оптимізм героїчний,